12.06.16

АБОРИГЕНИ ЄВРОПИ Й СТАРОДАВНІ ПРИБУЛЬЦІ

Віктор Янович

Київ: КНИГА, 2008

 

ЗМІСТ

1.    Мисливці на мамонтів і бізонів

2.    Ловці звірів (словяни)

3.    Древні осілі скотарі (гети)

4.    Лісові збирачі (борати)

5.    Поляни

6.    Матріархат та його відголоски

 

 

1. Мисливці на мамонтів і бізонів.

                                                                                               

Перші люди сучасної зовнішності з’явилися у Європі 35-40 тисячроків тому раптово й невідомо звідки. Вони були високими (180-190 см), стрункими, міцної статури, з обсягом мозку більшим, ніж у сучасної людини. Про їхні неабиякі здібності барвисті, точні й повні експресії млюнки тварин тієї епохи, залишених ними в печерах на заході Європи. Від грота Кро-Маньйон у Франції, де вперше були виявлені сліди їхнього перебування, вони одержали назву кроманьйонців. Судячи з малюнків, їхнім основним заняттям було полювання на копитних.

 

Поступово поширюючись на схід, , 25-20 тисяч років тому кроманьйонці досягли Середнього Подніпровя (це час появи перших малюнків у, так званій Камній могилі). Тут їхнім основним заняттям стало полювання на мамонтів. Тільки на території Києва виявлено п’ять стоянок мисливців на мамонтів (у заплаві Либеді, у районі Караваєвих дач, на ву. Ярославів Вал, у Протасовому яру і найвідоміша – Кирилівська). Чимало стоянок виявлено й поблизу Києва (Доброничівська, Фастівська та ін.). мамонтів наші далекі предки знищували в такій кількості, що могли з їхніх бивнів і черепів споруджувати сбі житла, на кожне з яких ішло по кілька десятків особин.

 

Про спосіб полювання нап мамонтві нічого невідомо. Знаходять зображення мамонтів, але немає зображень полювання на них. Сучасні археологи і художники припускають що стародавні полювали на мамонтів, заганяючи їх у ями-пастки і вбиваючи загостреними колами, дрюками й каменями або підганяючи до краю обриву й змушуючи стрибати й розбиватися. Вжко повірити, що могутні мамонти були настільки дурними й полохливими тваринами. Невідомо, щоб хто-небудь полював у такий спосіб на їхніх найближчих родичів – слонів. Вони страшні в своїй люті й за кривди, завдані одному з своїх родичів, можуть розтоптати ціле селище. Так всеукраїнська газета «Сегодня» повідомляла, що після вбивства браконьєрами молодого слона близько 20 його родичів увірвалися в село, зруйнували 50 соломяних хатин й вирвали з корінням дерева. Потім оточили вбитого слона й кидалися на людей, якщо ті намагалися наблизитися. Мамонти ж були ще могутнішими й, треба думати, суворішими тваринами.

 

Не має переконливої відповіді іще на одне істотне запитання: як такі великі травоїдні тварини переживали північну зиму, де моги здобути необхідні щодня кожному з них сотні кілограмів їжі, коли дерева й чагарники стояли без листя, а мерхла трава була вкрита снігом?

 

З початку 70-х років у газетах промайнула замітка, у якій висловлювалася незвичайна гіпотеза: буцімто на зиму мамонти впадали у сплячку. Нібито вони лягали, тісно пригорнувшись один до одного, у низинах балках, ярах, де їх заметало снігом, що захищав їх від морозів, як пухова ковдра. Зазначена гіпотеза дає ключ і до розгадки успішного полювання на мамонтів людей камяного віку. Очевидно, відбувалось воно в такий спосіб: люди обплутували сплячого мамонта мотузками або ременями (як ліліпути Гулівера), убивали й свіжували.

 

Одного мамонта з лишеком вистачало б на зиму цілому поселенню. Але, очевидно, легку здобич робила древніх гурманами, що харчувалися лише ласами частинами, наприклад, хоботами, язиками й печінкою. В результаті люди винищили мамонтів у Європі або значно зменшили їхню популяцію, у зв’язку із чим стали переміщуватися на схід, до Сибіру, де продовжили свою справу. Втім, остаточна загибель мамонтів, очевидно, була пов’язана з якоюсь природною катастрофою. З цього приводу існує кілька версій.

 

За однією з них причиною загибелі мамонтів стала зміна клімату в північних широтах, що призвело до зникнення їхнього основного корму мамонтової трави. Про це М. Бикова пише: «За офіційною версією, остаточно мамонтовий світ загинув десять тисяч років тому. Причому прийшов кінець не тільки мамонтові, але й іншим великим супутнім істотам – арктичним якам, сагайдакам, азіатським вівцебикам і шерстистим носорогам. І все тому, що в зоні арктичного океану, що відкрився, клімат став вологим… зараз у мамонтові луги важко повірити. Але на Чукотці проведено унікальний експеримент. На місці осушуваних у тундрі озер для худоби анадирського радгоспу «Північний» уже більше десяти років під керівництвом магаданських вчених одержують соковиті й грубі корми. Таємничі мамонтові трави на реліктових лугах дають близько трьох центнерів з гектара… Мамонти настільки, виявляється, були пристосовані до своїх твердих степів, що післяльодовиковий період із браком вологи, снігу, грузьких торфовищ, боліт, зі зміною рослинності мохами, лишайником, карликовою березою прирік їх на загибель… Жорстка ж пристосованість до холоду на дозволила їм мігрувати південніше».

 

За іншою версією, мамонти загинули майже одно моментно в результаті якоїсь планетарної котастрофи, яка призвела до до потопу й різкого похолодання. Найбільш імовірною її причиною міг бути  потоп, що відбувся  що відбувся приблизно 12 тисяч років тому, перекази про який зберегли багато народів землі. Ці перекази підтверджують об’єктивні дані. Про найбільшу ймовірність саме цієї версії говрять знахідки  неперетравленої їжі в шлунках мамонтів, а також скупчення їхніх тіл у деяких місцях, куди мамонти могли бути занесені водними потоками. Та повернемося до часів, що передували цій катастрофі.

 

У часи полювання на мамонтів в Середньому Подніпров’ї у південноукраїнських степах велося також полювання на бізонів, яке було не менш ефективним, ніж на мамонтів, але ще більш варварським. У районі Авмросіївської стоянки знайдені кістки не менше тисячі бізонів. У тому, в який спосіб на них полювали, не все ясно. Спрямувати череди бізонів до ями, виритої посеред степу, практично неможливо, так само як і замаскувати яму так, що тварини її не помітили й не обійшли стороною. Проте кістки бізонів знайдені в ямі, виритій на краю яру, що спускається до ріки. Навряд чи вдалося б підганяти бізонів до краю яру з боку плато й змушувати цих могутніх і не дуже полохливих тварин стрибати у яму, яку можна обійти.

 

Очевидно, їх заганяли в цю яму інакше. Технологія лову уявляється наступною. Дочекавшись, коли череда бізонів по пологому схилу спуститься на водопій до ріки, мисливці перекривали череді зворотну дорогу й гнали її вздовж крутого берега ріки, на який неможливо піднятися. Добігши до найближчого яру, що спускається до ріки, череда або її частина, звертала в яр і бігла вгору до його краю, де вирита яма. Бізони, що добігали до неї не могли зупинитися через тих, що тиснули іззаду, і падали в яму. Дослідження показали, що при цьому деякі з них ламали ноги. Бізони, які опинялися позаду, або верталися назад, або вибиралися з яру по тілах попередніх, що заповнили яму, і забували про подію, яка закінчилася для них благополучно. А тому могли потрапити в пастку наступного разу, коли виявлялися в перших рядах. У ямах бізонів добивали каменями й списами (знайдений наконечник списа, що застряг між ребрами бізона, що залишився у ямі). В їжу мисливці використовували тільки якусь частину бізонів, що потрапили до ями, мабуть, невелику. Решту додали хижаки й падальщики. Якщо замислитися над питанням: чому і як вийшло, що першими тваринами, прирученими людьми минулого були не лагідні травоїдні – кізки й баранчики, а хижаки – собаки, гепарди, то напрошується відповідь: тому що вони ставали «співробітниками» первісної людини у загінному полюванні, причому добровільними. Вони знали, що на них чекає рясна трапеза після того, як людина забере свою частку.

 

Київські археологи детально вивчили Авмросіївську стоянку на бізонів в районі Кіровограда. Вона датується приблизно тим же часом, що і стоянки мисливців на мамонтів. Крім того, археологам вдалося визначити, у яку пору року здійснювалося полювання на бізонів. Виявилося, що навесні, улітку і восени. Взимку полювання на бізонів припинялося, тому що ріки замерзали і череди не ходили на водопій. А проводити загінний лов у відкритому степу було неможливо. З іншого боку, виникає запитання: як мисливці на бізонів добували собі їжу взимку, а мисливці на мамонтів – навесні, влітку, восени, коли мамонти не спали? Можливо, це ули ті ж самі мисливці які влітку перекочовували в південноукраїнські степи, де полювали на бізонів, а взимку повертались до пасовиськ мамонтів. Непрямим підтвердженням цього припущення є фігурки бізона, знайдені на За райській стоянці мисливців на мамонтів у Підмосков’ї під час розкопок у 2005 році.

Первісне полювання на мамонтів і бізонів було варварським і якщо не призвело до винищення цих тварин, то, прза сумнівом, прзвело до зменшення їхньої популяції в Європі і змусило первісних мисливців переміщатися на схід, у середньоазіатські степи. Згодом і там тварин поменшало, проте люди винайшли нові обєкти й методи полювання, які виявилися не менш ефективними, ніж колишні, і разом з тим не порушували баланс у довкіллі.