26.01.15

ДЕРЕВО ДІРАКА.

Роман.

Сергій Степа

Львів: Піраміда, 2013. – 188 с.

 

       Нарешті в Україні виходить роман про життя українського емігранта-інтелектуала в Угорщині, переповнений реальними спостереженнями й хвилюючими переживаннями. В чужому комерціалізованому світі ніхто не цікавиться ним як людиною думаючою, всім байдуже до його особистих проблем. Він з ностальгією згадує втрачений світ – Ужгород, і постійно повертається до нього в думках, бо поки живе пам’ять, доти й людина живе.

       Особливий роман ще й тим, що його герої змальовані очима фізика, улюбленим ученим якого є Поль Дірак – один із авторів парадоксальної, на перший погляд, квантової механіки. І деревце, посаджене колись самим Діраком у Балатонфюреді, мимоволі стає символом долі людини, яка живе на чужині.

Ціна 48 грн.

 

ЗМІСТ

- Частина 1. Жанна

 

- Частина 2. Балатонфюред

 

- Частина 3. Самотність

 

- Частина 4. Енн

 

ПРО АВТОРА

       Сергій Степа – український письменник, емігрант останнього покоління. Його перші літературні твори з’явились у 80-і роки ХХ століття. У 1994 році, емігрувавши до Угорщини, він надовго випав з українського літераиурного процессу. В 2005 і 2006 роках в ужгородському видавництві «Гражда» вийшли книжки його повістей та оповідань «Три повісті і площа» та «Оповідання і целми», які  залишились непоміченими українською критикою. Твори Степи – позачасові, актуальні, самодостатні. Петро Скунць відзначив у творчості письменника дві домінуючі стихії: «прагнення вирватися з умовностей, які собі виробило людство» і «спрагу жити тільки для себе».

 

 

Літературний емігрант XXI століття Сергій Степа

Українська літературна газета:

№12(96) 14.06.2013

Пане Сергію, як бачимо, Ви не розчинилися в іншомовному середовищі. Що для Вас значить українська мова й література?

 

Насамперед хочу подякувати за  можливість розмовляти з читачами «Української літературної газети». Це для мене велика честь. Щодо української мови, то це моя рідна мова і означає вона для мене те ж саме, що й для інших українців. До речі, угорці називають рідну мову мовою матері, материнською мовою.

 

Ви так зненацька зникли з українського літературного процесу. Чим займаєтеся на чужині?

 

Пишу, але цього не достатньо в нинішньому світі. З 1997 року викладаю в гімназії фізику та математику.

 

Наскільки легко було інтегрувалися в угорське суспільство?

 

Я не інтегрувався, або інтегрувався не повністю. Я залишився самим собою і приніс угорцям частину українського суспільства. Завжди наголошую, що я не угорець, а українець. Колеги виховують мене, а я виховую колег. Їх багато, я один, сили нерівні, але поразки я не зазнаю. Допомагає мені в цьому, мабуть, і те, що я закінчив математичний факультет угорського університету, а також результати моєї педагогічної роботи.

 

Ми в Україні більше знаємо про польську, англійську, американську, французьку літературу, а про угорську нам зовсім мало відомо. Чи є в Угорщині професійні письменники, які не викладають в університетах і не працюють у журналістиці, а заробляють літературною творчістю?

 

У 2002 році  угорський прозаїк  Імре Кертейс (Kertйsz Imre) отримав Нобелівську премію в галузі літератури за твір «Sorstalansбg»  («Обездоленість»). Угорська література різноманітна й цікава і, звичайно, є багато письменників-професіоналів. Але треба мати на увазі, що це література невеликого народу, близько десяти мільйонів населення, з дуже непростою мовою, складною для перекладу. Зважаючи на це, угорська література займає відповідне місце у світовій літературі.

 

Вашу останню книжку «Дерево Дірака» нарешті помітили в Україні, а ім’я Сергія Степи знову повертається до літературного обігу. Чи хочете бути відомим на Батьківщині і чи не замислюєтеся про повернення додому?

 

Хотілося б, звичайно, щоб читач помітив ще й інші мої книжки. Що ж до повернення... Ніколи не кажи ніколи, але ні, не планую. І, коли пишу, зовсім не думаю про те, чи стану від цього відомим. Це як у шахах. Коли під час партії думаєш про перемогу, то, як правило, програєш.

 

Яким Ви бачите свого читача?

 

Я виділив би дві речі: він повинен бути мислячим і відчувати музику, ритм твору.

 

Чи не плануєте перекладати роман «Дерево Дірака» на інші мови?

 

Не буду заперечувати, якщо хтось за це візьметься. До речі, те, що мої твори з’явилися у солідних польских часописах (переклав Олександр Городецький), було для мене приємною несподіванкою.

 

Чи підтримуєте зв’язки з українським літературним середовищем і, загалом, гуманітарною елітою?

 

Треба все-таки зважити, що це не кордон часів «холодної війни»... Так, люди, з якими я підтримую зв’язки, є, безперечно, елітою.

 

За час перебування в Угорщині, чи змінилися Ваші прорадянські міркування та погляди на життя?

 

Те, чого немає, змінитися не може. Я не був членом ні комуністичної партії ні  якоїсь іншої. Нещодавно мене прийняли до  Національної Спілки письменників України. І навіть  після цього мої погляди на життя не змінились.

 

В чому, на Вашу думку, головна місія літератури?

 

Головна проблема літератури полягає в тому, що вона часто займається не тим, чим їй належить. Вона не створює сама себе. Бо справжня література не є фіксацією життєвих подій, хоча й базується на них.

 

Чи є серед сучасних українських письменників Ваші улюблені?

 

Хоч як сумно, період захоплення чимось для мене, мабуть, минув. Я в курсі сучасного українського літературного процесу, але прізвищ називати не буду, не впевнений, що маю на це право. Якщо говорити про класиків, то всіх і перелічити не можна. Відзначу, все-таки, що «Борислав сміється» із своїм Бенедьом Синицею мав би бути  романом всесвітньовідомим. Не судилося... І не можу не згадати Скунця. Ми, молодші, навіть у розмові між собою не кликали його Петром, а казали саме так: Скунць. Це було рівноцінне слову «метр».

 

Що ж, бажаю вдумливого читача і критика. І не забувайте, що Ви нам потрібні.

 

Дякую. Постараюся.