15.09.16

Тринадцята казка

Діана Сеттерфілд

Харків: КСД, 2016.- 432 с.

Ціна: 85 грн.

 

Тринадцята казка

 Перекладено 39 мовами
 Бестселер The New York Times
 Планується екранізація 
 Визнаний шедевр сучасної англійської прози, відкрив для широкої публіки жанр «неоготики»

Знаменита письменниця Віда Вінтер, а, точніше, жінка, що скривалася під цим псевдонімом, довгі роки залишалася загадкою для своїх шанувальників. Жодного достовірного факту біографії, жодного слова правди у численних інтерв’ю, жодного пояснення, чому у її найзнаменитішій книзі «Тринадцять казок» лише дванадцять розділів… Яким же було здивування скромної власниці букіністичної крамниці Маргарет Лі, коли іменита письменниця запропонувала їй написати свою біографію! Затишна бібліотека та старовинний маєток Енджелфілд, де таємниці за кожними дверима — Маргарет наче повернулася до дому, який колись залишила. Може тому, що у неї, як і у Віди Вінтер, була сестра-близнючка, трагічно втрачена? Крок за кроком, блукаючи лабіринтом старих родинних драм, загадкових зникнень та патологічної любові до свого другого «я», Маргарет наблизиться до фіналу останньої казки, щоб стати однією з її героїнь…

 

ЗМІСТ

 

ПОЧАТОК

Лист

Історія Маргарет

Приїзд

Зустріч із міс Вінтер

І почалося

Парк

Меррілі і дитячий візок

Лікар Модслі тав його дружина

Кабінет Діккенса

Альманахи

В архівах «Бенбері Геральд»

Руїни

Добрий велетень

Могили

 

СЕРЕДИНА

Естер приїхала

Скринька з чужими життями

Маленька шпигунка у тисових заростях

Пят нот

Експеримент

Чи вірите ви у привидів?

У пошуках Естер

Він зник!

Після Чарлі

Знову в Енжелфілді

Місіс Лав вив’язує п’ятку на сірій шкарпетці

Спадщина

«Джейн Ейр» у печі

Обвал

Срібний парк

Фонетична абетка

Драбина

Вічні сутінки

Скамянілі сльози

Підводна криптографія

Волосся

Волосся

Дощ і тістечко

Воззднання

У кожного є своя історія

Грудневі дні

Сестри

Щоденник і поїзд

Руйнування минулого

Щоденник Естер (подовження)

 

ЗАКІНЧЕННЯ

У казці зявляється привид

Скелет

Немовля

Пожежа

 

ПОЧАТОК

З днем народження!

Тринадцята казка

Постскриптум

ПРО АВТОРА

 

Діана Сеттерфілд

Діана Сеттерфілд — англійська письменниця, чий дебютний роман «Тринадцята казка» 2006 року став літературною сенсацією у Великій Британії та Америці та змусив критиків оголосити про народження «нової Шарлотти Бронте». Написаний у жанрі неоготики, він посів перше місце у списку бестселерів "The New York Times"., був проданий лише за рік у двох мільйонах примірників і перекладений понад тридцятьма мовами світу. Секрет його успіху не тільки в майстерно заплетеній інтризі, а й у талановитому наслідуванні найкращих традицій класиного англійського романуз його досконало виписаними деталями і глибокими характерами.

 

Діана Сеттерфілд, як справжня жінка, не любить говорити про свій вік. Відомо, що їй десь сорок років. Втім, вона має право на таємницю не тільки як жінка, але й як автор найзнаменитішого «готичного роману» наших часів. Як стверджують захоплені критики, їй вдалося повернути цьому жанру колишню славу, яка трохи померкла за часів Дафни дю Морьє.

Що ще відомо про неї?

Діана була старшою з трьох сестер… але не треба шукати паралелей з сюжетом роману. В одному з інтерв’ю письменниця сказала, що зненавидить кожного, хто насмілиться провести таку аналогію. Втім, за її словами, одна з її сестер, прочитавши роман, вирішила просити пробачення за те, що у віці 6 років вдарила її магнітофоном по голові.

Улюбленою книжкою Діани з дитинства стала «Джейн Ейр» Шарлоти Бронте – отже, ми зустрічаємо її в описі кожної ключової події «Тринадцятої легенди». Але, як визнає автор, її не дуже схвилювала історія гувернантки, що одружилася зі своїм паном. У її серці назавжди залишилась маленька Джейн – покинута, небажана дитина, яка знаходить дружбу, щоб невдовзі втратити її…

Читання – її головна пристрасть до цього часу, і це навіть іноді лякає Діану. Вона навіть питає себе – а чи не споріднена пристрасть до читання з алкогольною та наркотичною залежністю?

Утім, ця залежність не заважила Діані зробити вчену кар’єру, спеціалізуючись на літературі Франції ХХ століття. Вона вивчала життя і творчість Андре Жіда і викладала в університеті, але… не відчувала себе щасливою. Єдиними світлими моментами дня вона вважала ті часи, які вона могла присвятити читанню. У якійсь момент ситуація здалася їй абсурдною – вона вивчає чужу біографію, керує чужими життями – своїх студентів – але при цьому не знає, як владнати свою.

Як, мабуть, кожний шанувальник читання, Діана захотіла написати свою книгу, але вона довгий час вагалася, вважаючи, що письменник – це обов’язково неординарна людина. Себе ж вона вважала цілком пересічною особистістю. Але настав час, коли вона сказала собі: особистість автора може бути звичайною, але книга – неймовірною. І почала писати свою неймовірну книгу…

УРИВОК З КНИГИ

Ізабель Енджелфілд була не така як усі.

Ізабель Енджелфілд народилася під час зливи з буревієм.

Наразі неможливо сказати, чи був якийсь зв’язок між цими двома фактами. Але коли через двадцять п’ять років Ізабель вдруге втекла з дому, то люди в селі замислилися й таки пригадали оту нескінченну зливу в день, коли вона з’явилася на світ. Дехто згадав — так чітко, наче це сталося вчора, — що лікар спізнився через повінь, бо річка вийшла з берегів. Інші — без тіні сумніву — твердили, що пуповина обмоталася навколо шиї немовляти, ледь не задушивши дівчинку ще до народження. Так, це були дійсно важкі й трагічні пологи, бо хіба ж з ударом шостої години, відразу після того, як лікар задзвонив у дзвоник, сповіщаючи про народження дівчинки, –– хіба ж не покинула її мати цього світу, перейшовши у потойбічний?.. Тож якби погода була гарна, якби лікар прибув раніше, якби пуповина не позбавила дівчинку повітря, якби її мати не померла…

Якби, якби… Міркувати в такий спосіб — безглуздість. Ізабель з’явилася на цей світ так, як з’явилася, — і додати з цього приводу більше нема чого.

Немовля — більше несамовитого крику, ніж людини, — залишилося без матері. Здавалося, що воно може залишитися й без батька. Джордж Енджелфілд цілковито занепав духом: він замкнувся у бібліотеці й навідріз відмовився виходити. Могло здатися, що це вже занадто: десяти років подружнього життя загалом буває достатньо для того, щоб вилікуватися від кохання до дружини, але Енджелфілд був дивак, та й годі. Він кохав свою дружину — свою дратівливу, лінькувату, егоїстичну і вродливу Матильду. Він любив її більше, ніж своїх коней, і навіть більше, ніж свого собаку. Що ж до сина Чарлі, дев’ятирічного хлопчака, то про нього Джордж ніколи не думав узагалі.

Зазнавши непоправної втрати, Джордж Енджелфілд, мало не божевільний від горя, цілими днями сидів у бібліотеці, відмовляючись від їжі й не бажаючи нікого бачити. Там він і ночував, на кушетці; але не спав, а витріщався почервонілими очима на місяць. Так тривало багато тижнів. Його бліді щоки ще дужче зблідли; він схуд і, здавалося, геть відучився розмовляти. З Лондона викликали досвідчених лікарів. Прийшов і пішов священик. Через брак хазяйської любові врізав дуба собака — та Джордж Енджелфілд цього майже не помітив.

Зрештою Хазяйці все це страшенно обридло. Вона взяла з колиски манюню Ізабель і понесла її нагору. Рішучою ходою проминувши дворецького і проігнорувавши його протести, вона без стуку увійшла до бібліотеки. Так само рішучим кроком наблизилася вона до столу і, не промовивши ані слова, плюхнула дитинча прямісінько в руки отетерілого Джорджа Енджелфілда. Потім гордо повернулася до нього спиною і вийшла, грюкнувши дверима.

Дворецький був рушив до кімнати, маючи намір забрати дитя, але Хазяйка погрозливо піднесла палець і просичала: «Ані руш!» Той був настільки ошелешений, що послухався команди. Уся челядь зібралася біля дверей бібліотеки, перезираючись і не знаючи, що сказати. Але вагома переконливість Хазяйчиного наказу паралізувала їх. Вони так і не наважилися нічого вдіяти.

У виснажливому очікуванні минув день, і ось надвечір до дитячої кімнати увірвалася засапана молодша служниця й вигукнула: «Він вийшов! Пан Енджелфілд вийшов!»

Спокійно, нікуди не поспішаючи, Хазяйка зійшла униз послухати, що сталося.

Годинами слуги стояли у залі, прислухаючись і підглядаючи крізь замкову шпарину. Спочатку їхній хазяїн просто сидів і спантеличено витріщався на дитину. Немовля крутилося й белькотіло. Зачувши, як трохи згодом Джордж Енджелфілд у відповідь заворкотів і захихикав, слуги здивовано перезирнулися. Але ще дужче вони здивувалися, коли почули з-за дверей бібліотеки колисанку. Потім настала тиша –– немовля, вочевидь, заснуло. Як розповідали слуги, батько дивився на доньку, не відводячи очей. Згодом вона прокинулася й заплакала, бо зголодніла. Її вереск ставав дедалі пронизливішим, і врешті-решт двері розчинилися.

Дальше читайте книгу «Тринадцята казка»