19.10.17

Ніколи не їжте наодинці

та інші секрети успіху завдяки широкому колу знайомств.

Кейт Феррацці

Хрків: КСД, 2016.- 352 с.

Ціна: 125 грн.

 

 • Уроки правильного нетворкінга

 • Бестселер The New York Times

 • Ідеї автора вивчаються у Stanford Business School

 

 Нове — це добре забуте старе. І головна заповідь старого кар’єриста про зв’язки, які «вирішують усе», перетворилась на сучасний нетворкінг — мистецтво зав’язувати корисні знайомства для ефективного вирішення життєвих та бізнесових проблем.

 

Кейт Феррацці — гуру нетворкінгу, американський письменник, професійний оратор, засновник та генеральний директор консалтингової компанії та автор цієї книги — народився в родині емігранта-сталевара та прибиральниці, отримав освіту у Єльському університеті та Гарвардській школі бізнесу і зараз на Всесвітньому економічному форумі в Давосі за руку вітається з президентами та головами урядів наймогутніших держав світу. Усе це — завдяки зв’язкам.

 

«Ніколи не їжте наодинці», — одна з порад, яку він дає у своїй книзі, що стала бестселером 2005 року за версією The New York Times. Ставитися до знайомств як до соціального капіталу, який поліпшить ваше життя, але найголовніше — будувати стосунки щирі, відверті та не боятися дати більше, ніж можеш отримати, — таке перше правило нетворкінгу. Як будувала свою політичну кар’єру Гілларі Клінтон та як Катерина Ґрехем зі звичайної домогосподарки перетворилась на успішного редактора Washington Post, як навчання на власних помилках зробило Авраама Лінкольна президентом, а величезне коло особистих контактів Вернона Джордана — найуспішнішим чорношкірим адвокатом Америки? Кейт Феррацці навчить спілкуватися, а спілкування — перетворити на успіх.

 

ЗМІСТ

 

Частина 1.  УМОНАСТРІЙ

  1. Станьте членом клубу
  2. Не ведіть рахунки
  3. У чому полягає ваша місія?
  4. Будуйте коло друзів до того, як воно вам знадобиться
  5. Талант відваги
  6. Меркантильний кретин

 

Частина 2.  СУКУПНІСТЬ НАВИЧОК

  1. Виконуйте домашнє завдання
  2. Записуйте імена
  3. Як зробити "холодний" дзвінок "теплим"
  4.  Уміння майстерно налагодити зв'язок з асистентом
  5.  Ніколи не їжте наодинці
  6.  Поділіться своїми захоплення
  7.  Підтримуйте контакт, бо ж зазнаєте невдачі
  8.  Організовуйте конференції
  9.  Підтримуйте зв'язок з фахівцями зі встановлення зв’язків
  10. Як розширити коло друзів?
  11.  Мистецтво легкої розмови

 

Частина 3.  ПЕРЕТВОРІТЬ СВОЇХ ЗНАЙОМИХ НА СПОДВИЖНИКІВ

 

  1. Здоров'я, добробут і діти
  2.  Соціальний арбітраж
  3.  Як підримувати спілкування з іншими
  4.  Знайдіть свій "магніт" і підтримуйте з ним зв'язок

 

Частина 4. СПІЛКУВАННЯ В УМОВАХ ЦИФРОВОЇ ЕРИ

  1. Периферія мережі знайомств
  2. Станьте королем інформаційного наповнення
  3. Щасливий збіг обставин

 

Частина 5. УМІННЯ ВІДДАВАТИ ТА ОТРИМУВАТИ

  1. Станьте цікавим співрозмовником
  2.  Розробіть свій бренд
  3.  Демонструйте свій бренд
  4. Встановлюйте зв’язки з впливовими людьми
  5. Нехай люди самі до вас потягнуться
  6. Ніколи не піддавайтеся гордині
  7. Шукайте наставників, шукайте учнів. І так завжди
  8.  Балансу не існує
  9.  Ласкаво просимо до епохи зв’язків

      Ferrazzi Greenlight

      Випробуйте зміни від Кейта Феррацці

 

 

Частина 1

Умонастрій

 

Розділ 1

 

Станьте членом клубу

 

 

 

Усе вирішують взаємини. Усе на світі існує лише у зв’язку з чимось іншим.

 

Ніщо не існує в ізоляції. Годі вдавати, що ми особистості,

 

які можуть жити незалежно одна від одної.

 

Маргарет Вітлі

 

 

 

«Боже, як же я сюди потрапив?» — неодноразово питав я себе як першокурсник Гарвардської школи бізнесу.

 

Я не мав жодного досвіду в бухгалтерській чи фінансові справі. Озираючись довкола, я бачив цілеспрямованих молодих хлопців та дівчат, які вже мали свої перші наукові ступені у сфері бізнесу. Вони здобули досвід роботи з цифрами та таблицями у найкращих компаніях на Уолл-стрит. Більшість з них походила із заможних сімей з довгими родоводами, а їхні імена супроводжувалися римськими цифрами. Звичайно, я почувався ніяково.

 

Як міг хлопець із робітничої родини, зі ступенем бакалавра гуманітарних наук і кількома роками досвіду на звичайному заводі конкурувати з чистокровними нащадками родин Маккінзі та Голдман Сакс, які, здавалося, ще з пелюшок зналися на бізнесі?

 

Цей рік став визначальним у моїй кар’єрі та у моєму житті.

 

Я виріс у невеличкому містечку сталеварів і шахтарів Янгстаун, що розташоване на південному заході штату Пенсильванія. Місцевість була такою сільською, що з ґанку нашої скромної оселі навіть не було видно сусідських будинків. Мій батько працював на металургійному заводі, а у вихідні підробляв на будівництві. Мати прибирала у будинках лікарів та адвокатів у сусідньому містечку. Мій брат втік від життя у провінції і подався до армії. Сестра вийшла заміж і покинула місто ще у старших класах школи, коли я тільки починав ходити.

 

Коли я вступив до Гарвардської школи бізнесу, до мене повернулися усі страхи дитинства. Річ у тім, що, хоча в нас не було достатньо грошей, мої батько та мати вирішили подарувати мені ті можливості, яких були позбавлені мій рідний брат та зведена сестра. Батьки докладали чималих зусиль і жертвували всім, аби я отримав ту освіту, яку могли дозволити собі лише діти з багатих родин. Я згадав ті дні, коли моя мати забирала мене з приватної школи на нашому старому авто, в той час як інші діти сідали у лімузини та BMW. Їхні жорстокі знущання над нашим авто, моїм синтетичним одягом та кросівками, що були підробкою фірми Docksiders, кожного дня нагадували про моє становище у суспільстві.

 

Зміцнивши мою рішучість та прагнення до успіху, цей досвід неабияк допоміг мені. Він відкрив мені очі на той факт, що існує чітка межа між «мати» і «не мати». Він сповнив мене ненавистю до бідності. Серед своїх однокласників я почувався чужим. З іншого боку, усі ці відчуття змусили мене працювати наполегливіше, ніж будь-хто інший у моєму оточенні.

 

Я переконався, що саме наполеглива праця допомогла мені вступити до Гарвардської школи бізнесу. Але була ще одна річ, яка вирізняла мене з-поміж інших і давала мені певну перевагу. Здавалося, ще до приїзду в Кембридж я знав те, чого не розуміли мої однокурсники.

 

Ще дитиною я влаштувався на роботу у гольф-клуб, де носив ключки за багатими домовласниками та їхніми дітьми, що жили в заможному сусідньому містечку. Моя робота часто наштовхувала мене на роздуми, чому одні люди досягають успіху, а інші — ні. Тоді я зробив для себе відкриття, яке змінило мій світогляд.

 

Носячи сумки з ключками полем, я спостерігав за тим, як люди, що досягли кар’єрних висот, про які мої батьки не могли навіть мріяти, допомагали один одному. Вони шукали один одному роботу, вкладали час та гроші в ідеї, які з’являлися у них, і допомагали влаштовувати дітей приятелів у найкращі школи, шукали для них практику у відомих компаніях і, зрештою, знаходили для них найпрестижніші вакансії.

 

Я на власні очі бачив, як успіх породжує успіх, а багаті стають ще багатшими. Їхнє коло друзів та знайомих було найважливішою складовою успіху. Я зрозумів, що бідність — це не лише брак фінансових ресурсів, це також відокремленість від певного кола людей, які можуть допомогти реалізувати себе.

 

Мені спало на думку, що життя, як і гольф, є у певному сенсі грою, а люди, які знають її правила, грають найкраще і домагаються успіху. Головне правило життя, що має безпрецедентну силу, полягає в тому, що людина, яка контактує з правильними людьми і розумно використовує свої зв’язки, може стати членом «клубу» незалежно від того, носила вона ключки полем чи ні.

 

Це усвідомлення змусило мене зробити ще деякі висновки. Я зрозумів, що для досягнення мети розум, талант і походження насправді мають невелике значення. Звичайно, вони важливі, але від них не буде жодної користі, якщо ви не засвоїте одну річ: самому досягти успіху неможливо.

 

На щастя, я палав бажанням досягнути чогось у житті (правду кажучи, боявся, що це мені не вдасться). У іншому випадку я б, напевно, стояв осторонь та спостерігав за життям інших, як і багато хто з моїх друзів, які теж працювали у гольф-клубі.

 

Про неймовірну силу людських стосунків я вперше довідався від місіс Поланд. Керол Поланд була дружиною власника великого деревообробного заводу у нашому містечку, а її син Бретт був моїм ровесником та другом. Вони ходили у нашу церкву. У той час мені дуже хотілося бути схожим на Бретта (він був чудовим спортсменом, багатим, усі дівчата про нього мріяли).

 

У гольф-клубі я носив ключки місіс Поланд. Як не дивно, я так про неї дбав, що навіть ховав її сигарети. Я робив усе, аби вона здобувала перемогу в кожному турнірі. Уранці, перед змаганнями, я прогулювався полем і відзначав для себе найважчі місця. Я перевіряв швидкість, з якою м’ячик котився по траві. Незабаром місіс Поланд почала здобувати перемоги одна за одною. Кожного разу під час жіночих турнірів я стільки для неї робив, що вона почала хвалити мене перед своїми друзями. Незабаром мною почали цікавитися й інші гравці.

 

Я був готовий проходити тридцять шість лунок за день, аби тільки мене взяли на роботу. Звичайно, я ставився до свого керівника в клубі так, ніби він був королем. Уже в перший рік роботи мене визнали найкращим з персоналу, що дало мені можливість прислужувати Арнольду Палмеру, який приїжджав у наше містечко для участі у змаганнях. Колись Арні також носив ключки у клубі Latrobe Country Club, а нині став власником гольф-клубу. Я дивився на нього як на ідола. Він був живим доказом того, що успіх у гольфі, як і в житті загалом, не має нічого спільного із соціальним статусом людини. Уся справа полягала в наближенні до «клубу» (звичайно, не можна відкидати талант, принаймні у випадку Арні). Одні домагаються цього наближення через своє походження чи гроші, інші, як Арнольд Палмер, — завдяки тому, що досягають фантастичних результатів у своїй справі. Я знав, що мої переваги — це ініціатива та цілеспрямованість. Арні став для мене доказом того, що минуле — це не завжди пролог до майбутнього.

 

Протягом кількох років я фактично був членом родини Поланд, проводячи з ними свята і навідуючись до них майже кожного дня. Ми з Бреттом були нерозлийвода, я любив його сім’ю, як свою рідну. Місіс Поланд познайомила мене зі всіма членами клубу, які могли б мені допомогти, а коли вона бачила, що я занепадав духом, то була першою, хто підтримував мене. Я допомагав їй на полі для гольфа, а вона на знак вдячності за мої зусилля і турботу про неї допомагала мені в житті. Вона дала мені звичайний, але змістовний урок про силу щедрості. Якщо ти допомагаєш іншим, вони також тобі допоможуть. Цей вічний принцип люди стали називати «взаємодопомогою». Для мене він означав турботу. Ми піклуємося один про одного, тому намагаємося зробити все, аби життя тієї чи іншої особи стало приємнішим.

 

Завдяки цьому уроку ще під час першого семестру навчання у Гарвардській школі бізнесу я зрозумів, що її студенти, налаштовані на гостру конкуренцію та індивідуалізм, живуть неправильно. Успіх у будь-якій галузі, а тим більше у бізнесі, залежить від роботи з людьми, а не проти них. Навіть долари і центи не можуть змінити один непорушний факт: бізнес — це справа людей, і саме люди все в ньому вирішують.

 

Коли розпочався другий семестр, я став жартома питати себе: «І як ці люди могли сюди потрапити?…

 

18.10.17

НА БІЙ ЗА ВОЛЮ

 

ВСТУП

 

1914 року закінчився «довгий ХІХ вік», коли після завершення наполеонівських війн Європа виглядала стабільнішою, аніж будь-коли доти чи після. Звісно, у різних державах змінювалися політичні режими. Наприклад, у Франції монархію змінила республіка, але навіть у монархіях упевнено утверджується конституційний демократичний лад зростали економічні показники та чисельність населення. Решта світу забарвилася в кольори європейських колоніальних імперій. Проте трапилося й два прецеденти, які почали підважувати цей образ прогресу та стабільності. З багатьох феодальних державок утворилося два нові динамічні національні формування: Німецький Рейх та Італійське королівство. Вони об’єднали доти політично роз’єднані етнічні простори німців та італійців. Це стало прикладом для всіх бездержавних націй континенту. А таких було чимало.

 

Багатонаціональні імперії Австро-Угорщина та Росія здавалися нездоланними й непорушними, але стабільність держав залежить не від площі на мапі, а від їхньої легітимності з точки зору підданих. Кожна з них ризикувала виявитися колосом на глиняних ногах. Але імператори, королі й міністри могли й не помітити, як змінилися погляди людей.                                  Непохитну віра в монарха заступила непохитна віра у вільну націю. До масу чехи, поляки чи русини-малороси-українці могли бути найлояльнішими підданими, але суспільна криза чи великі випробування були здатні захитати в їхніх головах усі підвалини суспільно-політичного ладу. І таким випробуванням стала Перша світова війна.

 

Усе що ми маємо сьогодні як «світову систему ХІХ ст.», започаткувала Перша світова війна та ті соціальні експерименти й катастрофи, до яких вона призвела. Її наслідком стала й Друга світова з усіма її жахіттями. І «холодна війна». І сьогоднішній конфлікт Росії з великим світом коріниться в тих явищах, які породила Перша світова. Одне з них – це новітня Україна.

 

Улітку 1914 р. русини та малороси зіткнулися на полі бою з гвинтівками в руках і вивали одне одного протягом трьох років, захищаючи власними тілами імперії Романових та Габсбургів. А протягом 1917-1921 рр. вони як українці захищали вже власні державу.

 

Тодішня українська держава зазнала поразки. І землі нашого народу знову розшматували. Але в частині кордонів Української Народної республіки з’явилася Українська Соціалістична Радянська Республіка. Не Малоросійська. Не Новоросійська. На Донецько-Криворізька чи Одеська. Українська . вона могла бути іграшкою кремлівських вождів, але лишалася українською.

 

Тому це дійсно була «перемога через поразки».  За двадцять років діти тих, хто захищав Україну в 1917 – 1921 рр., знову піднімуть синьо-жовтий прапор. 1938 року вони будуть боронити нашу Батьківщину  Закарпаття від угорських спільників Гітлера, а в 1939 р. нова світова війна прокладе багато нових кривавих шляхів для захисту нашої гідності. Але про це наш читач дізнається з чергових томів серії «Історія без цензури».    

 

 Запрошую до прочитання воєнного епосу наших прадідів, які окреслили нинішні кордони України.

 

Кирило Галушко

Координатор громадського просвітницького проекту «LІКБЕЗ. Історичний фронт»