3.08.16

Як любити дитину

Януш Корчак

Рубрика: Психологія

Харків: КСД, 2016. – 208 с.

Ціна: 45 грн.

 

Як любити дитину

 

Кожне слово цієї праці випромінює любов до дітей! Книжка, яку повинні прочитати всі батьки або ті, хто лише планують ними стати! 
Головна ідея педагогіки Корчака – повага до дитини, до її думок і бажань, усвідомлення, що всі діти різні, що вони мають право вибору. Вдумливий психолог відкриває мотиви переживань і вчинків дітей, пояснює складні процеси формування особистості. У книжці немає догматичних наказів та суворих рекомендацій, але є відповідь на запитання, які ставлять собі всі батьки, – що значить любити дитину та як це робити.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРО АВТОРА

Януш Корчак

Януш Корчак (настоящее имя Эрш Хенрик Гольдшмит; известен также как Старый Врач или Пан Врач) - один из крупнейших интеллектуальных и моральных авторитетов ХХ века, чье имя стало символом высоты духа, мудрости, действительно героической любви к детям. Его считают одним из основателей движения по защите прав ребенка и предтечей современной педагогики, человеком, повлиявшим на мировоззрение многих поколений. Януш Корчак, человек с бесконечно большим сердцем, всю жизнь посвятил воспитанию детей. Он отказался спасать свою жизнь и погиб в концлагере, войдя в газовую камеру вместе со своими воспитанниками.

Родился 22 июля 1878 или 1879 года в Варшаве. Ребенком Корчак много читал. Через много лет в дневнике, который он вел в гетто, Корчак вспоминал: «Я впал в азарт, безумие чтения. Мир исчез перед моими глазами, была только книга». В 1898 году - начал учебу на медицинском отделении Императорского Университета в Варшаве. Летом 1899 года — впервые поехал за границу — в Швейцарию, где познакомился, в частности, с педагогической деятельностью И. Г. Песталоцци. 23 марта 1905 года получил диплом врача. Работал педиатром, занимался активной общественной деятельностью.

В 1906 году — издал «Дитя гостиной». Книгу очень хорошо восприняли читатели и критики. Благодаря огласке, полученной своими публикациями, стал популярным педиатром в Варшаве.

В 1909 году — вступил в еврейское общество «Помощь сиротам» и возглавил «Дом Сирот», вскоре построенный этим обществом.

В 1914 году — во время Первой мировой войны мобилизован в царскую армию. Служил младшим заведующим дивизионного лазарета, главным образом в Украине.

В Тернополе он взял под свою опеку беспризорника Стефана Загородника, затем работал врачом в приютах для украинских детей в Киеве, где написал книгу «Как любить ребёнка».

Корчак возвращается в Варшаву в 1918 году, где руководит детскими приютами, преподает, сотрудничает с журналами, выступает по радио, читает лекции в Свободном польском университете и на Высших еврейских педагогических курсах.

Януш Корчак был педагогом-новатором, автором трудов по теории и практике воспитания. Зачинатель деятельности в защиту прав ребенка и полного равноправия детей. Как директор приюта создал, в частности, детский товарищеский суд, где дети сами рассматривали дела, которые сами подавали, а также могли обращаться в этот суд на своих воспитателей. «Замечательный человек, имевший отвагу доверять детям и молодежи, с которой занимался, натолько, чтобы передать в их руки вопросы дисциплины и доверить отдельным детям сложные задачи, связанные с очень большой ответственностью», - сказал о Корчаке известный швейцарский психолог Жан Пиаже, посетив Дом сирот, созданный Корчаком.

Корчак создал первый журнал, в котором печатались материалы, присланные детьми и был предназначен прежде всего для юных читателей — Mały przegląd. Был одним из пионеров исследований в области развития и психологии ребенка, а также воспитательной диагностики.

6 августа 1942 года Януш Корчак погиб вместе со своими воспитанниками в гитлеровском лагере смерти в Треблинке.

 

КНИГИ ЦЬОГО АВТОРА

Як любити дитину. Ціна: 45 грн.

Бути щасливіше. Сьогодні. Зараз. Завжди. Ціна: 83 грн.

 

 

УРИВОК З КНИГИ

 

1. Як, коли, скільки, чому?

Передчуваю чимало питань, на які треба відповісти, сумнівів, що їх треба розвіяти.

І відповідаю:

— Не знаю.

Щоразу, відклавши книжку, починаєш снувати нитку своїх думок, бо книжка щоразу досягає запланованої мети. Якщо ж, похапцем гортаючи сторінки, шукатимеш підказок і рецептів і нарікатимеш на відсутність їх, знай: коли поради й вказівки присутні, так сталося не з волі автора, а всупереч їй.

Не знаю і не можу знати, як незнайомі мені батьки у незнайомих мені умовах можуть виховати незнайому мені дитину, наголошую: можуть, а не — прагнуть, а не — повинні.

«Не знаю» — у науці це туманність становлення, появи нових думок, щораз ближчих до правди. Для розуму, не призвичаєного до наукового мислення, «не знаю» — це щемлива порожнеча.

Хочу навчити вас розуміти й любити дивовижне, сповнене життя й яскравих несподіванок творче «не знаю» сучасного знання про дитину.

Хочу усвідомити, що жодна книжка, жоден лікар не замінять власної пильної думки, власного уважного спостереження.

Часто можна почути, що материнство ушляхетнює жінку, що, лише ставши матір’ю, вона дозріває духовно. Так, материнство вогняними літерами ставить питання щодо всіх сфер зовнішнього й духовного життя, але їх можна не зауважувати, лякливо відклавши на віддалене майбутнє, або обурюватись, що відповіді на них не можна купити.

Вимагати від когось готових думок — це наче порадити іншій жінці народити твою власну дитину. Існують думки, які потрібно болісно народжувати самому, і вони найкоштовніші. Вони вирішують, чи ти, мати, годуватимеш дитину грудьми або вим’ям, виховуватимеш її як людина чи як самиця, керуватимеш нею чи тягнутимеш на шворі примусу, чи, поки дитинка крихітна, лише бавитимешся з нею, знаходячи в дитячих пестощах доповнення до скупих чи остогидлих любощів чоловіка, а пізніше, коли дещо підросте, випустиш самопасом чи запрагнеш переробити.

2. Кажеш: «Моя дитина».

Коли ще, як не під час вагітності, володієш найбільшим правом на ці слова? Биття маленького, мов кісточка персика, серця — це відлуння твого пульсу. Твоє дихання і їй дає кисень із повітря. Спільна кров струменіє в тобі і в ній. І жодна червона краплина крові ще не знає, залишиться твоєю вона чи належатиме їй або ж проллється й помре як данина таємниці зачаття й народження. Кусень хліба, який жуєш, стає матеріалом для формування ніг, на яких вона бігатиме; шкіри, яка вкриє її; очей, якими дивитиметься; рук, які простягне до тебе; усміху, з яким вигукне: «Мамо!»

Маєте разом пережити рішучу хвилину: спільно пізнаєте спільний біль. Ударить дзвін, сповіщаючи:

— Готово!

І скаже вона: «Хочу жити власним життям», а ти відгукнешся: «Живи тепер власним життям».

Сильними спазмами черева виштовхуватимеш із себе дитину, не переймаючись її болем; вона затято і вперто видиратиметься назовні, не переймаючись болем твоїм.

Жорстокий акт.

Ні — і ти, і дитина виконаєте сто тисяч здригань, незауважених, легких, на диво дібраних для того, щоб, забираючи свою частку життя, дитина не забрала більше, ніж їй належить по праву — всезагальному й віковічному.

«Моя дитина».

Ні — ані протягом вагітності, ані в години народження дитина не належить тобі.

3. Дитина, яку ти народила, важить десять фунтів.

У ній вісім фунтів води й по пригорщі вуглецю, кальцію, азоту, сірки, фосфору, калію, заліза. Ти народила вісім фунтів води і два попелу. Кожна краплина цієї твоєї дитини була парою хмаринки, кришталиком снігу, імлою, росою, джерелом, каламуттю міського каналу. Кожен атом вуглецю чи азоту утворював мільйони сполук.

Ти лише зібрала все, що було…

Земля зависла у нескінченності.

До найближчого товариша — Сонця — 50 мільйонів миль .

Діаметр нашої малесенької Землі — якихось 3000 миль вогню, вкритих тонкою, завтовшки 10 миль, застиглою шкаралупою.

На тонку шкаралупу, заповнену вогнем, посеред океанів кинули жменьку суші.

На суші — серед дерев і кущів, комашні, птаства, звірини — рояться люди.

Серед мільйонів людей народилася ще одна — що? — билинка, порошинка — ніщо.

Така крихкотіла, що її може вбити бактерія, що, побільшена тисячократно, є лише крапкою на горизонті…

Але це ніщо є братом з плоті та крові хвилі морської, буревію, блискавки, Сонця, Чумацького Шляху. Ця порошинка є братом колосся, трави, дубу, пальми, пташенятка, левенятка, лошатка, цуценятка.

У ній є те, що відчуває, розглядає, страждає, прагне, радіє, кохає, довіряє, ненавидить, вірить, сумнівається, пригортає й відштовхує.

Ця порошинка огортає думкою все: зорі й океани, гори й прірви. А чим є суть душі, як не Всесвітом, лишень безкраїм?

Це і є суперечність людської істоти, повсталої з тліну, у якій оселився Бог.

4. Кажеш: «Моя дитина».

Ні, це спільна дитина матері й батька, дідів і прадідів.

Чиєсь далеке «я», що спало в плеяді предків, голос із спорохнявілої, давно забутої труни, раптом озветься в твоїй дитині.

Триста років тому, під час війни чи миру, хтось кимось заволодів, у калейдоскопі перехрещених рас, народів, класів — за згодою чи силоміць, у мить переляку чи любовного захвату — зрадив чи спокусив. Ніхто не знає, хто й коли, але Бог записав це у книзі долі, а антрополог прагне довідатися з форми черепу й кольору волосся.

Інколи вразлива дитина фантазує, що є знайдою в батьків. Так трапляється: його справжні батьки вмерли століття тому.

Дитина — це пергамент, щільно списаний дрібними ієрогліфами, тільки частину яких зумієш відчитати, а деякі зможеш лише стерти чи викреслити і заповнити власним змістом.

 Страшний закон. Ні — прекрасний. Він робить кожну твою дитину першою ланкою у безсмертному ланцюзі поколінь. Пошукай у твоїй чужій дитині свою приспану дещицю. Можливо, зауважиш її, можливо, навіть розвинеш.

Дитина і нескінченність.

Дитина і вічність.

Дитина — порошинка у просторі.

Дитина — мить у часі.

5. Кажеш: «Вона повинна… Хочу, щоб вона…»

І шукаєш взірця, яким вона має стати; шукаєш життя, якого прагнеш для неї.

Нічого, що навколо нездарність і посередність. Нічого, що навколо сірість.

Люди тупцяють на місці, метушаться, клопочуться — дрібні турботи, нікчемні прагнення, приземлені цілі…

Несправджені надії, ядучий жаль, вічна туга…

Несправедливість панує.

Холодна байдужість сковує кригою, облуда перехоплює подих.

Хто має ікла й пазурі — нападає, тихі ховаються в собі. І не тільки страждають, але й забруднюються…

Ким стане дитина?

Борцем чи тільки працівником, керманичем чи рядовим? Або просто щасливою людиною?

Де це щастя, у чому полягає? Чи знаєш дорогу до нього? Чи існує хтось, хто знає?

Чи впораєшся?..

Як передбачити, як захистити?

Метелик над пінистим потоком життя. Як зміцнити його, не приземлюючи польоту, як загартувати, не підрізуючи крилець?

Власним прикладом, допомогою, порадою, словом?

А якщо дитина відкине їх?

Років за п’ятнадцять вона вдивлятиметься в майбутнє, ти — в минуле. У тобі спогади і звички, у ній — непостійність і зухвала надія. Ти вагаєшся — вона очікує і вірить, ти боїшся — вона не тривожиться.

Молодість, якщо не насміхається, не проклинає, не зневажає, завжди прагне виправити помилки минулого.

Так повинно бути. А однак…

Хай шукає, аби не заблукала; нехай спинається вгору, аби не впала; нехай викорчовує, аби рук не поранило; нехай воює, аби обережно-обережно…

Вона скаже:

— Я думаю інакше. Годі опікуватися мною.

Отже, не віриш?

Отже, я тобі непотрібна?

Обтяжує тебе моє кохання? Необачна дитино, не знаєш життя, бідолашна дитино, невдячна дитино!

6. Невдячна.

Хіба земля вдячна сонцю за те, що воно світить? Хіба дерево вдячне насінині, з якої виросло? Хіба соловейко співає для матері, яка гріла його собою?

А ти — віддаєш дитині те, що отримала від батьків, чи тільки позичаєш, щоб забрати пізніше, скрупульозно записуючи та нараховуючи відсотки?

Хіба кохання — це послуга, за яку потрібно платити?

«Ворона-мати метушиться, наче навіжена, майже сідає на плечі хлопця, хапає дзьобом його палицю, нависає над ним і б’ється головою, наче молотом, об пеньок, відгризає маленькі гілочки і каркає хрипким, натужним, сухим голосом відчаю. Коли хлопчик викидає з гнізда пташенят, вона кидається на землю, волочучи крила, розкриває дзьоба, хоче каркнути — а голосу нема, отож б’є крильми й стрибає, ошаліла, смішна, біля ніг хлопця. Коли він убиває всіх її дітей, вилітає на дерево, відвідує порожнє гніздо і, кружляючи над ним, над чимось замислюється» .

Материнська любов — це стихія. Люди змінили її по-своєму. Увесь цивілізований світ, за винятком кількох незайманих культур, чинить дітовбивство. Подружжя, що має двійко дітей, у той час як могло мати дванадцятеро, — це вбивці десятьох ненароджених, між якими було одне, власне те, «їхнє», дитя. Серед ненароджених вони, можливо, вбили найцінніше.

Отже, що робити?

Належить виховувати не тих дітей, які не народилися, а тих, які народжуються і житимуть…