13.09.16

Колиска для кішки. 

Курт Воннегут

Харків: КСД, 2016.- 240 с.

                                                                                                                Ціна: 74 грн.

 

 

                                                                                                                            

Колиска для кішки

 Твір номінувався на премію «Г’юго»
 Книга разом з «Бійнею номер п’ять» принесли автору світове визнання
 За цей твір Воннеґут отримав у Чиказькому університеті вчений ступінь магістра

Коли людству дійсно загрожуватиме кінець, саме ця книга зникне з усіх книгарень! Чи може істина бути сенсом життя? Чи може солодка брехня пророка-самозванця зробити людей щасливими? Геніальний схиблений вчений, який робить приголомшливе відкриття, не переймаючись майбутнім свого творіння… Святий вигнанець Бокон – шахрай, який перетворився на філософа… Лід-дев’ять – винахід, страшніший за атомну бомбу. Одна його крихта здатна вбити все живе… І три людини, які отримали цю смертоносну речовину і використали її на свій розсуд.

Кожна людина безцінна. Кожний вчинок веде до непередбачуваних наслідків. Кожен день змінює майбутнє. Адже життя сплітає долі в набагато складніші вузли, ніж «колиска для кішки» в дитячій грі.

                                                                                

 

 

 

                                                                                                                

Vonnegut.jpg

 

Визнаного майстра сатири, чорного гумору та наукової фантастикиКурта Воннеґута (молодшого) називають одним з найвизначніших американських письменників ХХ століття. Його ккультовий роман-антиутопію було номіновано на премію Hugo! Вибуховою хвилею прокотившись по відповідальності дослідника за винахід і відповідальності людини за вчинок, «Колиска для кішки» сколихнула літературний і науковий світи.

ЗМІСТ

 

Найкращий сатирик Америки Курт Воннеґут

1.      День, коли скінчився світ

2.      Мило, мило, дуже мило

3.      Дурниці

4.      Вірогідні вигини вусиків

5.      Лист від студента медичного факультету

6.      Жучині бійки

7.      Славетні Гоніккери

8.      Щастя Ньюта і Зінки

9.      Віце-президент, завідувач вулканів

10. Секретний агент Ікс-9

11. Протеїн

12. Насолода кінця світу

13. Трамплін

14. Коли в автомобілях були кришталеві вазочки

15.  

УРИВОК З КНИГИ

1

День, коли скінчився світ

Звіть мене Йоною. Мене звуть Джоном.

Але будь я, наприклад, хоч і Семом, усе одно був би Йоною, не тому, що я страждав через інших людей, а тому, що мене завжди неодмінно притягувало до певних місць у певний час, хтось або щось. Обставини та способи туди потрапити, звичайні або дивовижні, обов’язково знаходились.

Отже, точно за планом, коли настане визначена мить, у визначеному місці — Йона вже тут.

Отож, слухайте:

Коли я був ще молодим — дві дружини тому, 250 000 цигарок тому, 3 000 кухлів пива тому…

Коли я був ще набагато молодшим, я почав збирати матеріали для книги, що мала називатися «День, коли скінчився світ».

Книга мала бути документальною.

Книга мала розповісти про те, що робили видатні американці того дня, коли першу атомну бомбу скинули на Хіросіму в Японії.

То мала бути християнська книга. Я тоді ще був християнином.

Нині я — боконіст.

Я б і тоді вже став боконістом, якщо б хтось познайомив мене із солодко-гіркими неправдами Боконона. Але боконізм тоді ще не вийшов за межі галькових пляжів і коралових рифів, що оточують цей маленький острів у Карибському морі — Республіку Сан-Лоренцо.

Ми, боконісти, віримо, що людство розподілене на команди — команди, які виконують Божу волю, навіть не підозрюючи, що вони роблять. Боконон називає таку команду карасом, а знаряддям (кан-кан), що привело мене до належного карасу, стала та книга, котру я так і не закінчив, книга, що мала називатися «День, коли скінчився світ».

 

2

Мило, мило, дуже мило

«Якщо ваше життя переплелось із чиїмсь життям без видимих, логічних причин, — пише Боконон, — ця особа може виявитись членом вашого карасу».

В іншому місці «Книг Боконона» він каже: «Людина створила шахову дошку; Бог створив карас». Це означає, що карас не має нічого спільного з національними, адміністративними, професійними, родинними та класовими межами.

Він безформний, як амеба.

У своєму тридцять п’ятому каліпсо Боконон запрошує нас заспівати разом із ним:

 

Спляча п’яна потороча

У Сентрал-парку серед ночі,

І дантист китайський,

І ловець масайський,

Що полює десь на левів,

І Британська королева —

Усі вони сплелися нині,

Мов деталі у машині.

Мило, мило, дуже мило,

Мило, мило, дуже мило,

Мило, мило, дуже мило —

Поєднались всі, хоч різні,

У єдинім механізмі.

 

3

Дурниці

Боконон ніколи не попереджав про те, що людина не мусить шукати меж свого карасу та суті того завдання, яке Господь Усемогутній доручив йому. Боконон тільки зауважив, що такі дослідження ніколи не дійдуть кінця.

В автобіографічному розділі «Книг Боконона» він наводить притчу про марність спроб щось відкрити або зрозуміти:

«Колись я познайомився з однією леді з єпископальної церкви у Ньюпорті на Род-Айленді, яка попросила мене спроектувати й збудувати будку для її данського дога. Ця жінка була впевнена, що дуже добре розуміє Господа та шляхи Господні. Її дивувало те, що людям здаються загадковими події, які вже відбулися або ще мають відбутися.

Утім, коли я показав їй креслення собачої будки, яку збирався спорудити, вона сказала: “Вибачте, але я ніколи не вміла читати цих малюнків”. — “Віддайте креслення вашому чоловікові або священику, хай сповістять Господа, — сказав я, — і коли в Нього знайдеться вільна хвилинка, Він напевне розтлумачить вам мій проект будки так, що навіть ви зможете його зрозуміти”.

Вона звільнила мене. Я ніколи її не забуду. Вона вірила, що Богові більше подобаються люди на яхтах із вітрилами, ніж у човнах із мотором. Вона не могла спокійно дивитись на хробаків. Як побачить, то вищить. Вона була дурною, і я також дурень, і кожен, хто вважає, нібито розуміє діла Божі», — пише Боконон.

 

4

Вірогідні вигини вусиків

Як би там не було, я маю намір описати в цій книзі якомога більше членів мого карасу та дослідити всі наявні натяки на те, що ми, усі разом, накоїли.

Ця книга не має бути трактатом про боконізм. Але я, як боконіст, маю зробити попередження. Перше ж речення в «Книгах Боконона» стверджує: «Усі ті правдиві речі, що я збираюсь повідати вам, — це безсоромна брехня». Ось чому, як боконіст, я попереджаю: той, хто не здатен зрозуміти, що корисна релігія може виникнути з брехні, не зрозуміє цієї книги також.

Так тому й бути.

Тепер кілька слів про мій карас.

До нього, без сумніву, увіходять троє дітей доктора Фелікса Гоніккера, одного з так званих «батьків» першої атомної бомби. Доктора Гоніккера також треба зарахувати до мого карасу, попри те що він помер раніше, ніж мої сінуки, вусики мого життя, почали сплітатися з життям його дітей.

Першим із його нащадків, кого зачепили мої сінуки, був Ньютон Гоніккер, наймолодший із трьох його дітей, молодший із двох синів. Я прочитав у журналі мого товариства«Дельта-іпсилон», що Ньютон Гоніккер, син фізика, лауреата Нобелівської премії Фелікса Гоніккера, подав заяву на вступ до нашого, Корнелльського, відділення. Отже, я написав до Ньюта такого листа:

«Шановний містере Гоніккере!

(Чи, може, краще сказати: шановний брате Гоніккере?)

Я належу до товариства Корнелл Д-І, зараз працюю в галузі літератури. Я збираю матеріали для книги про першу атомну бомбу. Її зміст буде обмежений подіями, які відбулися 6 серпня 1945 року, у той день, коли бомбу скинули на Хіросіму.

Оскільки вашого покійного батька вважають одним із головних творців бомби, я був би вам дуже вдячний за розповідь про все, що відбувалося вдома у вашого батька того дня, коли скинули бомбу.

Даруйте, що знаю про вашу славетну сім’ю менше, ніж мусив би, і мені навіть не відомо, чи маєте ви братів та сестер. Якщо ви дійсно маєте братів та сестер, було б дуже люб’язно з вашого боку надіслати мені їхні адреси, щоб я міг звернутися до них з тим же проханням.

Я розумію, що ви були ще дуже малим, коли скинули бомбу, але це навіть краще. У моїй книзі я хочу підкреслити людський, а не технічний аспект бомби, тому спогади про цей день очима, так би мовити, «немовляти», перепрошую за такий вираз, будуть цілком доречні.

Не турбуйтеся щодо стилю та форми. Залиште все це мені. Головне — це голі факти вашої історії.

Зрозуміло, що я надішлю вам кінцеву версію тексту для схвалення, перш ніж віддавати його до друку.

З братерським привітом…»

 

5

Лист від студента медичного факультету

Ось що відповів мені Ньют: «Перепрошую, що я так довго не відповідав на ваш лист. Книга, яку ви пишете, має бути дуже цікавою. Я був дуже малим, коли скинули бомбу, отож, навряд чи зможу бути вам чимось корисним. Було б значно краще запитати моїх брата та сестру, бо вони старші за мене. Моя сестра, місіс Харрісон Ч. Коннерс, мешкає за адресою 4918, вулиця Норс-Меридіен, Індіанаполіс, Індіана. Тепер це також і моя адреса. Думаю, що вона буде рада допомогти вам. Де зараз перебуває мій брат Френк, невідомо. Він зник одразу після батькового похорону два роки тому, і з того часу ніхто про нього не чув. Можливо, він помер.

Мені було лише шість років на момент вибуху атомної бомби над Хіросімою, отже, усе, що я можу розповісти про той день, було підказане мені родичами.

Пам’ятаю, що я грався на килимі у вітальні поряд із батьковим кабінетом у місті Іліум, Нью-Йорк. Двері були відчинені, і я міг бачити батька. Він був у піжамі та купальному халаті. Курив сигару. Він крутив на пальцях мотузочок. Батько так і просидів увесь той день у піжамі, до своєї лабораторії не пішов. Бо він міг залишатися вдома будь-коли, якщо хотів.

Батько, як ви, мабуть, знаєте, протягом свого професійного життя майже завжди працював у дослідній лабораторії Загальної сталеплавильної компанії в Іліумі. Коли виник Мангеттенський

проект — проект бомби, батько навіть заради участі в ньому відмовився покинути Іліум. Він сказав, що погодиться працювати над цим проектом, тільки якщо йому дозволять працювати там, де він схоче. Майже завжди це було вдома. Єдине місце за межами Іліума, куди він навідувався залюбки, — наша дача на мисі Код. Там, на мисі Код, він і помер. Це сталося у Святвечір. Мабуть, це ви також знаєте.

Отже, у день бомби я грався на килимі у вітальні поряд із батьковим кабінетом. Моя сестра Анджела розповідала, що я міг годинами бавитися з машинками, примовляючи “трррр, трррр”. Імовірно, що в день бомби я теж примовляв “тррр, тррр”, а батько сидів у кабінеті, граючись із мотузочком.

Випадково я знаю, звідки цей мотузочок узявся. Може, ця подробиця знадобиться вам десь у вашій книзі. Ним був обв’язаний рукопис роману, який надіслав батькові якийсь чоловік із в’язниці. У романі йшлося про кінець світу в 2000 році, і назва була такою: “Рік 2000”. Там божевільні вчені

зробили жахливу бомбу, що знищила весь світ. Коли люди усвідомили, що настає кінець світу, вони вчинили страшенну оргію, а потім, за десять секунд до вибуху бомби, з’явився Ісус Христос. Ім’я автора було Марвін Шарп Голдернесс, і в супровідному листі він писав батькові, що сидить у в’язниці, бо вбив свого рідного брата. Він надіслав рукопис батькові, тому що не міг вигадати, яку вибухівку закласти в бомбу. Він сподівався, що батько може йому щось порадити.

Не думайте, що я прочитав цю книгу у віці шести років. Вона ще довго зберігалась у нас удома. Мій брат Френк привласнив її, бо його приваблювало всіляке неподобство. Френк ховав її в своїй кімнаті в “стінному сейфі”. Це він тільки так називав, насправді то був старий димохід із жерстяною заслінкою. У дитинстві ми з Френком устигли прочитати опис оргії, мабуть, тисячу разів. Минуло кілька років, аж якось моя сестра Анджела знайшла книгу. Прочитавши її, вона сказала, що це брудне, мерзенне лайно. Вона спалила і рукопис, і мотузочок разом із ним. Була вона нам із Френком замість матері, бо наша справжня мати померла, народжуючи мене…