12.09.16

Маг

Джон Фаулз

Харків: КСД, 2016.- 560 с.

Ціна: 147 грн.

 

Маг

 

Молодий оксфордський денді Ніколас Ерфе залишив у минулому невдалу військову службу, захоплення літературою екзистенціалізму, схоже на наркотик кохання до Алісон і хобі красти у великих магазинах. Він їде викладати англійську на грецький острів Фраскос, шукаючи нових вражень і сенсу життя. І знаходить там таку вбивчу нудьгу й самотність, що зупиняється за крок від самогубства. Однак усе змінюється, коли у віллі на іншому березі острова з’являється таємничий пожилець на ім’я Кончис і привиди, яких пробуджують до життя його оповідання… Що за цими фантазіями — мудрість чи безумство, манія чи розрахунок? Балансуючи на межі містики й містифікації, Ніколас бачить: сюжет спектаклю місцями гальмує, а актори за спиною режисера знизують плечима. Та у цього фарсу є мета і загадковий ляльковод, і пошуки проведуть Ерфе, як колись легендарного Орфея, такими глибинами почуттів, що розгадка засліпить, ніби сонячне світло після підземелля.

 

 


Своє життя, як і життя літературних персонажів, Джон Фаулз — класик сучасної літератури, англійський романіст та есеїст, один з найвідоміших письменників-постмодерністів ХХ століття — приховував від читачів за флером таємниці. Проте в інтерв’ю він із захватом згадував про два роки, які в молодості провів на грецькому острові Спеце, викладаючи у пансіоні — «грецькому Ітоні». Там розпочався його роман із Грецією, і там народився задум роману «Маг» — книжки, яка стане літературною візитівкою Фаулза, над якою він працював майже десять років, переписуючи та вдосконалюючи. Сповнений літературних і міфологічних алюзій роман — чи то філософська притча, чи то психологічний трилер, чи то історія кохання — 2003 року став 67-м серед найкращих творів усіх часів в опитуванні BBC The Big Read.

 

 

ПРО АВТОРА

Джон Фаулз

Відомий британський письменник народився 31 березня 1926 року в невеличкому містечку Лі-он-Сі, що в графстві Ессекс, в 40 милях від Лондона. Його батько був успішним торговцем цигарок. Джон навчався в Бедфордській школі де проявив себе здібним учнем та непоганим спортсменом. Згодом він став студентом Единбурзького університету, але в 1945 році незадовго до закінчення Другої світової війни Фаулз покидає навчання заради воєнної кар'єри. Два роки він служив в морській піхоті, але змушений був покинути це заняття так і не досягши чогось значного в цій сфері діяльності. Майбутній письменник вступає до Оксфордського університету спеціалізуючись у німецькій і французькій мовах і філології.

В 1950—1963 рр. Фаулз спершу викладав в університеті французького міста Пуатьє англійську мову, а згодом він викладав в гімназії грецького острова Спеце, що став прообразом міста дії в романі «Маг», а потім і в  Лондонському Коледжі святого Ґодріка та ще кількох навчальних закладах Великобританії.

У 1963 році був надрукований його дебютний роман «Колекціонер». Він приніс письменнику славу та визнання. А успішна екранізація твору в 1965 році режисером Вільямом Вайлером принесла ще й значний прибуток. Фаулз вирішив залишити викладацьку кар'єру і повністю присвятити себе своїй літературній творчості. Вплинув на це рішення Джона і знайомий письменник Пол Скотт.

В 1966 році друкується його другий успішний роман — «Маг», друга редакція роману відбулась в 1977 році.

В 1968 році Джон поселяється на півдні Англії в містечку Лайм-Реджіс. Письменник вирішує присвятити цим місцям на півдні один із найвідоміших своїх романів «Жінка французького лейтенанта» (в деяких перекладах «Коханка французького лейтенанта», екранізований 1981 року), що був виданий 1969 року.

В 1970-х рр. він працював у різних жанрах, що засвідчує про його широке коло інтересів. Він писав вірші, оповідання і повісті. Крім цього він займався перекладами з французької, написав адаптацію французької казки «Попелюшка». У1974 році була надрукована його повість «Вежа із чорного дерева». Цю саму назву мала і збірка повістей до якої увійшов цей твір. Відома також його інтерпретація середньовічної віршованої новели «Елідюк», що входила в цю збірку. Значна частина цих творів відзначається глибиною філософської думки і заторкнутих тем, що вигідно відрізняє письменника від багатьох інших його сучасників-белетристів.

В 1977 році світ побачив ще один його роман «Деніел Мартін». В 1979 році Фаулз отримав посаду завідувача міського музею в Лайм-Реджіс і займав її протягом 10 років, допоки в 1988 році у нього не трапився інсульт. Ще два значних романи письменник написав в 80-х рр. Це «Мантісса» (1982) і «Личинка» (1985) (в російських перекладах відомий, як «Черв'як»).

Письменник був двічі одружений, перша дружина Елізабет померла в 1990 році.

 

УРИВОК З КНИГИ

Розділ 1

Я народився 1927 року, єдина дитина англійців, виходців із середнього класу, вихованих у ґротескній видовженій тіні потворної карлиці — королеви Вікторії, які так і не спромоглися глянути згори на історію, щоб вибратися звідти. Закінчивши привілейовану приватну школу, я два роки марнував час у війську, а тоді вступив до Оксфордського університету. Ось там і почав розуміти, що я зовсім не такий, яким хотів бути.

Набагато раніше я втямив, що мені придалися б інші батьки та предки. Батько був бригадний генерал — аж ніяк не завдяки якимсь видатним професійним здібностям, а тільки тому, що у відповідний час дожив відповідного віку; мати могла послужити справдешнім зразком дружини майбутнього генерал-майора. Зокрема, вона ніколи не перечила йому й завжди — навіть тоді, коли чоловік перебував за тисячі миль від домівки — поводилася так, ніби він у сусідній кімнаті прислухається до жінчиних слів. Поки тривала війна, я рідко бачився з батьком і в довгих проміжках між побаченнями вимріював його образ, менш чи більш близький до ідеалу, та не пізніш як на третю добу генеральської відпустки цей образ генеральним (неоковирний, зате доречний каламбур) чином руйнувався.

Як і всі люди, що не доросли до своєї посади, він чіплявся за показне, несуттєве та дріб’язкове й, замість ворушити звивинами, клепав собі панцир із гучних, писаних з великої літери слів: Дисципліна, Традиція, Почуття Обов’язку… А коли я насмілювався суперечити (таке траплялося дуже рідко), батько брав одне з цих священних слів і лупив ним мене по голові; безсумнівно, у такий самий спосіб він поводився зі своїми підлеглими. Якщо хтось із них відмовлявся підкоритися й принишкнути, то генерал злостився, а точніше — дозволяв собі злоститися. Ця злість була схожа на лютого рудого пса, якого будь-коли можна спустити з ланцюга.

За родинним переказом, доволі надуманим, наші предки еміґрували з Франції після скасування Нантського едикту — гуґеноти-шляхтичі, далекі родичі Оноре Д’Юрфе, автора «Астреї», бестселера сімнадцятого сторіччя. Щоправда, — якщо не врахувати колеги Карла Другого у віршомазанні, Тома Дюрфея, спорідненість з яким не менш сумнівна, — ніхто з нашого роду не мав нахилу до творчости; у всіх поколіннях ці матроси, капітани, священики та дрібні землевласники різнилися тільки одягом і потерпали від згубної пристрасти до азартних ігор. Мій дід мав чотирьох синів. Двоє не повернулися з Першої світової війни, а третій вибрав бридкий спосіб позбутися атавістичного спадку — втік до Америки, не оплативши картярських боргів. Мій батько наймолодший із братів, прикметний усіма тими рисами характеру, які належало б мати найстаршому, ніколи не обмовлявся про життя цього втікача, тож не знаю, чи він ще живий і чи є в мене по той бік Атлантики двоюрідні брати та сестри.

Ще старшокласником я втямив, що мої батьки хибують на велику ваду — не відчувають нічого іншого, крім зневаги, до способу життя, який мені хотілося б провадити. Я успішно студіював англійську мову, публікував у шкільному журналі вірші під псевдонімом і вважав Дейвіда-Герберта Лоуренса найвидатнішою людиною сторіччя. Мої батьки, звісно ж, не читали цього письменника, а якщо й чули про нього, то хіба що у зв’язку з «Коханцем леді Чаттерлей».

Я поблажливо ставився до материної м’якої емоційности та батькових нападів нестримних веселощів. Деякі їхні риси характеру мені завжди подобалися, хоча самі батьки були проти такого вподобання. На час, коли згинув Гітлер, а мені стукнуло вісімнадцять, я сприймав батька й матір тільки як достачальників матеріальних благ, мусив виставляти напоказ формальну вдячність і не міг здобутися на відповідні синівські почуття.

Я провадив подвійне життя і в школі набув репутацію естета й циніка часів війни. Довелося таки піти в армію, на те мене спонукали Традиції та Жертвеність. Я запевняв усіх (і директор школи підтвердив ці запевнення), що маю намір згодом вступити до вишу. У війську й далі тривало подвійне життя: на людях я грав нудотну роль сина хвацького генерала Ерфе, а на самоті гарячково ковтав прозу видавництва «Пенґвін» і збірки віршів. Демобілізувався при першій же нагоді.

До Оксфордського університету я вступив у 1948-му. На другому році навчання в коледжі Магдалини, зразу після літніх канікул, під час яких я майже не бачився з батьками, моєму батькові випало полетіти до Індії. Він узяв із собою матір. Літак, у якому вони подорожували, потрапив у грозу й, розбившись за сорок миль на схід від Карачі, став похоронним вогнищем із залізяччя та високооктанового бензину.

Коли минув перший шок, мені зразу ж полегшало, я почувся на волі. Мій найближчий родич, материн брат, фермерував у Родезії, тож тепер не було кому наступати на горло моєму «я» — як на мене, справжньому. Звичайно ж, моїм слабким місцем була синівська шанобливість, зате я добре орієнтувався в модних інтелектуальних течіях.

Принаймні вважав, що добре орієнтуюся, — як і інші диваки, мої однокашники з коледжу. Заснувавши невеличкий клуб під назвою «Les Hommes Révoltés», ми пили сухий херес і (як спротив моді на грубововняне ура-патріотичне дрантя кінця сорокових років) одягали темно-сірі костюми та чіпляли на шию чорні краватки. На наших зустрічах ми дискутували про буття й небуття, а безладний спосіб життя називали екзистенціалістським. Невтаємниченим людям він видався б примхливим, геть егоїстичним. Нам годі було втямити, що герої (чи антигерої) французьких екзистенціалістських романів живуть на папері, а не в дійсності. Ми силкувалися мавпувати з цих героїв, помилково вважаючи метафоричний опис складних станів духу готовим рецептом правильної поведінки. І, як годиться, проймалися непідробним болем. Багато хто з нас попросту хотів видаватися оригіналом — у дусі вічного оксфордського дендизму. У клубі таке вдавалося.

Я набрався звички до розкоші й набув штучних манер. Діставши диплом середнячка, тішився високою ілюзією — вважав себе поетом. Ніщо не стоїть так далеко від поезії, як моя тодішня псевдоаристократична — з претензіями на всевідання — знудженість життям взагалі й зароблянням на життя зокрема. Я не доріс до розуміння, що цинізмом завжди маскують нездатність зарадити собі — коротко кажучи, імпотенцію, і що найбільше зусилля доводиться докладати до того, аби зневажати саме зусилля. Правда, я засвоїв крихту завжди корисної сократівської чесности — найбільшого дару нашій культурі від Оксфорда. Ця дещиця допомагала мені від випадку до випадку поступово усвідомлювати, що не можна обмежуватися бунтом проти свого минулого. Одного разу в колі друзів я зопалу наговорив багато чого прикрого про армію, а коли повернувся додому, раптом збагнув: саме мої безкарно виголошувані тиради, від яких мій покійний батько, мабуть, перевертається в могилі, свідчать про те, що я й досі під його впливом. Річ у тому, що я не був природженим циніком. Стався таким із потреби бунтувати. Відкинувши те, що ненавидів, я не знайшов того, що можна було б полюбити, тож удавав, що у світі ніщо не заслуговує на любов.

Я ступив у світ, добряче запасшись усім, що мало прирікати мене на невдачі. В батьковому панцирі основних понять не було Фінансової Обачности. Генерал завжди оплачував величезні, аж смішні рахунки в Ладброука13, та й в офіцерському клубі витрачав захмарні суми, бо прагнув бути популярним і брак особистого шарму компенсував надміром спиртних напоїв. Заплативши податок на спадок і витратившись на адвокатів, я залишився з рештками батьківських грошей, на які годі було прожити. Хоч куди я пробував влаштуватися — чи то на дипломатичну, цивільну й колоніальну службу, чи то в банки, торговельні заклади та рекламні аґенції, всюди вже з першого погляду робота видавалася понад міру передбачуваною й нудною. Я відбув кілька співбесід, а що не вважав за потрібне симулювати палкий ентузіазм, якого в нас сподіваються від службовця-початківця, то всі ці спроби випали невдало.

Кінець кінцем я вчинив так само, як і незліченні оксфордські випускники з цілої низки поколінь: відповів на оголошення в «Таймс едьюкейшнл сапплмент» і подався до абиякої приватної школи на сході Англії. Там зі мною побалакали й запропонували вчителювати. Згодом я дізнався, що в той час, коли до початку семестру залишалося три тижні, на цю роботу, крім мене, претендувало всього двоє випускників-редбриківців.

Масовий продукт середньої верстви суспільства — хлопці, яких я мав просвіщати, були нікудишні учні; кошмарне містечко могло в будь-кого викликати клаустрофобію; ну а найнестерпнішою річчю виявилась учительська кімната. Йдучи з неї на урок, я почував полегшу. Над нами, педагогами, понурою хмарою нависали нудьга й мертвотна обумовленість дальшого життя. Справдешня нудьга, а не вдавана модна хандра. Вона породжувала лицемір’я, святенництво, безсильну лють старих учителів, свідомих свого краху, і молодих, що дожидалися такого самого краху. Оті старигани наводили на думку проповідь під шибеницею. Досить було глянути на них — і йшла обертом голова, немовби цей погляд кинуто в бездонну яму людської марноти… Десь такі враження в мене були впродовж другого семестру в школі…