Вілбур Сміт

ПІРАТИ

Без права на порятунок

К.: Брайт Стар Паблишинг,  2013. – 208 с.  Ціна 40.00

 

       Десятки зниклих торговельних суден, сотні вбитих, тисячі замордованих, зґвалтованих і морально знищених людей, мільярди доларів за викупи – справа рук піратів ХХІ століття. Їм не може дати ради весь цивілізований світ, але одна мужня жінка наважується кинути їм виклик! Коли пірати викрадають єдину доньку нафтової королеви Гейзел Бенюк, вона вирішує, що їй дістане снаги не лише врятувати дівчину з пазурів Звіра, а й знищити його…

       Невже життя так і нічого не навчило зманіжену доньку нафтової магнатки? Яхту, на якій Кейла подорожувала разом із героєм свого французького роману, захопили безжальні сомалійські пірати і вона збагнула, що її коханець Рож’є – один з них. Завдяки надлюдським зусиллям її мужньої матері та «міцного горішка» Гектора Кросса дівчина легко відбулася. Однак колишня заручниця ще не знає, якою страшною може бути помста піратів!

 

ПРО АВТОРА

            Віл бур Сміт дебютував у літературі 1964 року. На той час він уже встиг пошукати талану на золотих копальнях, риболовецьких і китобійних суднах та спробувати себе в журналістиці. Країни свту, якими невтомно мандрує Сміт, надихають його на написання нових і нових пригодницьких романів. Понад 30 книг цього авора перекладені 26 мовами! Його «Пірати. Без права на порятунок» уже захопили Італію, Південну Африку, Великобританію, Ірландію, Індію, Австралію, Нову зеландію, Угорщину, Аргентину, Канаду, Францію, Нідерланди, на черзі – Росія, Польща, Україна…

           

«Пірати. Без права на порятунок» варті уваги… Якщо вам до вподоби проста, але не передбачувана до самого кінця сюжетна лінія, тоді Сміт – те що треба.

Sunday Express

Уривки з книги

 

Одвічний Отче, нездоланна Твоя сила.

Твоя рука приборкує високу хвилю,

Усе Ти бачиш в океанській глибині

І Ти, звичайно ж, нам не скажеш «ні»,

У допомозі не відмовиш нам,

Хто в море вийшов, ризикуючи життям.

 

Хамсин віяв уже протягом п`ятьох днів. Густі хмари пилюки котилися через неозорий обшир пустелі. Гектор Крос обмотав собі шию смугастим кефієгом і надів окуляри, що затуляли очі від піску. Коротка чорна борода захищала більшу частину його обличчя, але клаптики голої шкіри почувалися так, ніби їх підсмажували на гарячому вогні, безперервно бомбардуючи розжареними й колючими дрібними піщинками. Та навіть крізь завивання вітру його вухо вловило тріскотіння гелікоптера. Йому не треба було навіть дивитися на людей, що його оточували, аби зрозуміти: ніхто з них ще не почув цього. Він ніколи б собі не простив, якби не почув його першим. Хоч він і був на десять років старший за більшість із них, але як їхній керівник він мусив сприймати все гостріше й реагувати швидше, аніж будь–хто. Потім Утман Ваддаг зворухнувся й подивився на нього. Ствердний кивок головою, яким Гектор відповів на його запитальний погляд, був майже непомітним. Утман був одним із тих його помічників, яким він довіряв найбільше. Їхня дружба тривала вже багато років, від того дня, коли Утман витяг Гектора з охопленого полум`ям автомобіля на вулиці Багдада. Навіть після того випадку Гектор мав підозру, що Утман належить до мусульман–сунітів, але з плином часу він виявив себе корисним. А тепер був незамінним. Серед його інших переваг була й та, що він навчив Гектора розмовляти майже бездоганною арабською мовою. Лише великий майстер допитів міг би виявити, що Гектор не належить до тих мовців, які народилися в цих краях.

 

***

 

Вертоліт обережно опустився на злітно–посадковий майданчик і, коли дверці у фюзеляжі відчинилися, Гектор ступив уперед, щоб уперше зустрітися з жінкою. Вона з`явилася в отворі дверцят і зупинилася, роздивляючись навколо. Гекторові здалося, він бачить леопарда, який причаївся, легко розгойдуючись, на високій гілці дерева марула, прикипівши поглядом до своєї здобичі, перш ніж стрибнути. Хоч він і думав, що знає її цілком добре, бо багато чув про неї та читав, проте у плоті вона була наділена такою силою і грацією, що це стало для нього цілковитою несподіванкою. Здійснюючи свої дослідження, він роздивлявся сотні фотографій, на яких вона була зображена, перечитав стоси паперів і переглянув не одну годину відеозаписів…

 

***

 

Коли гелікоптер сів, інженер опустив драбину, зійшов униз і хотів допомогти спуститися своїй знаменитій пасажирці. Вона обминула увагою запропоновану ним руку й стрибнула з висоти чотирьох футів, приземлившись так само легко, як леопард, на якого вона була схожа. На ній був акуратно скроєний костюм для сафарі кольору хакі, а світлий шарф фірми «Гермес» обмотував їй шию. Густе золотаве волосся — її товарний знак, було злегка розкуйовджене хамсином. «Скільки їй років?» — запитав себе Гектор. Цього, схоже, ніхто точно не знав. На вигляд вона мала тридцять років, але мусила мати щонайменше сорок. Вона недбало потиснула руку, яку подав їй Гектор, цей потиск вона відпрацьовувала протягом сотень годин, проведених на тенісному корті.

— Ласкаво просимо до вашого родовища «Зара вісім», мем, — сказав він.

Вона подарувала йому лише миттєвий погляд. Її очі мали той синій колір, який нагадав йому сонячне світло, що проникає крізь стіни крижаної розколини у високих горах. Вона була набагато гарнішою, ніж він міг собі уявити, коли дивився на її фотографії.

— Майор Крос? — холодно привіталася вона з ним.

Вона знову здивувала тим, що знає його ім`я, потім він пригадав: вона має славу жінки, яка нічого не залишає на волю випадку. Либонь, вона уважно ознайомилася з біографіями всіх її головних службовців, із якими вона могла зустрітися під час першого візиту до свого нового нафтового поля.

«Якщо це справді так, вона мусила б знати, що я давно не користуюся своїм військовим титулом», — подумав він, а потім йому спало на думку, що їй, мабуть, це відомо, й вона умисне хоче роздратувати його. Він придушив похмуру посмішку, яка мало не утворилася на його губах.

«З якоїсь незрозумілої причини вона незлюбила мене й не намагається це приховати, — подумав він. — Ця леді збудована, як один із її бурів, зі сталі й алмазів».

Але вона вже відвернулася від нього, щоб привітати трьох чоловіків, що вискочили з великого «гамві» піщаного кольору, який загальмував біля неї, й утворили лінію догідливих фізіономій, усміхаючись та вигинаючись, як маріонетки в ляльковому театрі. Вона потиснула руку Бертові Симпсону, своєму генеральному менеджеру.

— Пробачте, що я так затрималася з візитом до вас, містере Симпсон, але я була надто заклопотана в офісі.

Вона обдарувала його миттєвою, осяйною усмішкою, але не стала чекати відповіді. Вона рушила далі й у швидкому темпі привітала свого головного інженера і старшого геолога.

— Дякую вам, джентльмени. А тепер утікаймо від цього бридкого вітру. Ми зможемо ліпше познайомитися згодом.

 

***

 

Гектор увійшов до власного кабінету, скинув захисні окуляри й зняв кефієг, обмотаний навколо горла. Потім змив пилюку з обличчя та рук, улив по кілька заспокійливих крапель у почервонілі очі й подивився на своє обличчя в дзеркало на стіні. Коротка й колюча щетина чорної бороди робила його схожим на пірата. Шкіра понад нею, засмагнувши на сонці пустелі, була майже чорна, за винятком білого шраму над правим оком, де багато років тому він дістав удар багнетом, що оголив кістку черепа. Ніс у нього був великий, імператорської форми. Очі холодні й незворушно зелені. Зуби білі, наче зуби хижака.

— Це єдине обличчя, яке тобі судилося мати, Гекторе, мій хлопче. Але це не означає, що воно має подобатися тобі, — промурмотів він, а тоді відповів сам собі. — Але, Богу дякувати, жінки тут не вельми вередливі.

Він тихо засміявся й пішов до кімнати оперативного штабу. Гудіння чоловічих розмов стихло, коли він увійшов. Гектор піднявся на кафедру й подивився на них. Ці десятеро були керівниками його команди. Кожен із них мав під своєю орудою десятеро людей, і він відчув, як його залоскотала гордість за них. Вони були людьми випробуваними й вірними, загартованими воїнами, що опанували своє ремесло в Конго та Афганістані, в Пакистані й Іраку, та на інших кривавих полях, розкиданих по цьому підлому старому світі. Йому знадобилося чимало часу, щоб їх зібрати, вони були негідниками, що навряд чи заслуговували бодай на одне похвальне слово, й жорстокими вбивцями, але він любив їх, як своїх братів.

— Де ваші подряпини та укуси зубів, босе? Тільки не розказуйте нам, що ви вирвалися від неї неушкодженим, — озвався до нього один.

Гектор усміхнувся терпляче й надав їм хвилину, щоб вони трохи заспокоїлися й посідали. А тоді підняв руку.

— Джентльмени, і я умисне вживаю цей термін, джентльмени, ми беремо під свою опіку леді, спроможну привернути до себе щонайпильнішу увагу кожного головоріза від Кіншаси до Багдада, від Кабула до Могадішо. Якщо з нею станеться якесь лихо, я особисто відчикрижу яйця тому, хто дозволить, щоб це сталося.

Вони знали, що це не пуста погроза. Сміх затих, і вони опустили очі, коли він окинув їх безвиразним поглядом. Запала мовчанка. Нарешті він узяв лінійку зі стола, обернувся до великого аерознімка концесії, що висів на стіні позад нього, й почав свій останній інструктаж. Він розповів їм про їхні обов`язки й підсилив свої попередні розпорядження. Він не хотів, щоб у цій роботі припустилися хоч найменшої недбалості. Через півгодини він обернувся обличчям до них.

— Маєте якісь запитання? — Запитань не було, й він відпустив їх, віддавши останній короткий наказ. — Щоразу, коли вас опанує сумнів, стріляйте негайно й будьте певні, що не промахнулися.

Він сів у вертоліт і наказав Гансові Лейтіґену, пілотові, пролетіти над нафтовою трубою до самого терміналу на узбережжі Перської затоки. Вони летіли на дуже малій висоті.

 

***

 

Поки Гектор очолював службу безпеки компанії було три спроби саботажу, які могли завдати великої шкоди будівлям та обладнанню компанії «Беннок ойл» в еміраті Абу-Зара. Жодне з терористичних угруповань досі не взяло на себе відповідальності за ті акти, либонь, тому, що жодна з атак не увінчалася успіхом…

 

***

 

Для Гейзел Беннок цей день також виявився довгим і стомливим, але в ньому не було нічого такого, чого вона не змогла б змити із себе в гарячій ванні, щедро наповненій білою піною. Вона вимила голову шампунем і скористалася феном, щоб укласти біляве пасмо над правим оком. Потім накинула на себе синій атласний халат, який пасував до кольору її очей. Весь її багаж надіслали сюди за кілька днів до її прибуття. Кілька валіз із крокодилової шкіри були розпаковані слугами, і її щойно випрасуваний одяг висів напоготові у зручних шафах роздягальні. Її туалетні речі та косметика були акуратно розкладені на скляних полицях у ванній. Вона легенько побризкала парфумами «Шанель» собі за вухами й вийшла до вітальні. У барі стояли всі трунки, які її персональний помічник Аґата замовила в електронному листі, надісланому Бертові Симпсону. Гейзел наповнила високий келих подрібненим льодом і щойно вичавленим лимонним соком і додала туди трошки горілки «Довгань». Вона понесла цей трунок у свій приватний комунікаційний центр. Там на стіні висіли шість великих плазмових екранів, тому вона могла одночасно стежити за цінами на акції та товари на всіх найбільших світових біржах, за головними новинами та результатами спортивних змагань. У цю хвилину її найбільше цікавили кінські перегони на приз Тріумфальної арки в Лонґшані, в яких брав участь її кінь. Вона скорчила бридливу гримасу, коли побачила, що він прийшов до фінішу на скромному третьому місці. Це зміцнило її рішення звільнити тренера й узяти молодого ірландця. І вона переключила увагу на теніс. Гейзел любила спостерігати, яких зусиль докладали у змаганнях дівчата з Росії та Східної Європи. Вони нагадували їй про ті дні, коли вона мала вісімнадцять років і була голодна, як вовчиця. Вона сиділа біля комп`ютера, цмулила горілку, що здавалася їй казково смачним трунком, і переглядала свої електронні листи.

 

***

 

Гейзел перечекала дванадцять дзвінків і вже втрачала терпець, коли слухавку нарешті підняли й вона почула голос дочки.

— Хто це? Адже я залишила наказ, щоб мене не турбували.

— Кейло, дитино!

— О, мамо, так приємно чути твій голос. Я чекала твого дзвінка цілий день. Я вже почала думати, ти більше мене не любиш.

Її радість була очевидною, й серце Гейзел наповнилося щастям від почутого.

— Я була дуже заклопотана, моя люба. Тут так багато відбувається подій.

Кейла — чиста; ім`я, яке вона обрала для своєї дочки, дуже їй пасувало. Обличчя дівчини винило перед її уявою. Шкіра Кейли завжди здавалася Гейзел зробленою з прозорого нефриту, під яким пульсувала й червоніла молода кров. Її очі сяяли світлом, більш ефірно–сині, аніж очі самої Гейзел. Чистота розуму й духу, здавалося, променіла з них. У свої дев`ятнадцять років вона була жінкою, яка тремтіла на грані, але досі недоторкана, непорочна, досконала. Гейзел відчула, як сльози переповнюють їй очі, коли любов накотилася на неї з усією силою. Дитина була найважливішим елементом у її житті, лише задля неї вона трудилася й ішла на жертви.

— Це твоя люба мама. Давай–но швидше. Виштовхуй усе, що маєш!

Кейла лагідно засміялася й повільно скотилася з чоловічого тіла, яке лежало під нею на ліжку…