17.10.17

Поміж сірих сутінків

Рута Шепетіс

Хрків: КСД, 2016.- 224 с.: іл.

Ціна: 72 грн.

 

Відомий роман американської письменниці литовського походження Рути Шепетіс. Бестселер The New York Times, що перекладено 36 мовами та видано у 40 країнах світу. У 2012 році роман став фіналістом престижної премії Carnegie Medal. Авторитетні видання The Wall Street Journal та Publishers Weekly у 2011 році визнали твір «кращим для молоді». Книга стала фіналістом багатьох європейських премій, а також одним з головних претендентів на Sakura Medal в Японії. У США роман включено до шкільної програми у 21 штаті. Планується екранізація.

 

«Поміж сірих сутінків» — це історія п’ятнадцятирічної литовської дівчинки, чию сім’ю було депортовано у 1941 році до Сибіру. Вони гинутимуть від куль енкаведистів, від цинги й тифу, а лене припинятимуть вірити, що колись побачать замість крижаного моря Лаптєвих рідну Балтику. Історію депортованих литовців – свою історію – розповість п’ятнадцятирічна художниця Ліна. Так, як уміє найкраще, – олівцями й сірою аквареллю з попелу. Про перше кохання, про зниклого в сибірських тюрмах батька, по матір, яка стоїть на колінах перед застреленою дівчиною, про безнадію і віру в силу людської гідності, з якою маленький народ здолав великі впробування.

 

ЗМІСТ

Злодії та повії

Мапи і змії

Лід і попіл

Епілог

 

Від авторки

Нагороди в США

Міжнародні нагороди

 

Дебютний роман американської письменниці литовського походження Рути Шепетіс про історію депортованої 1941 року в Заполяря каунаської родини прозвучав голосом поневолених народів, який почув увесь світ. Перекладений кількома десятками мов історичний роман бестселером «The New York Times» і лідером десятків книжкових рейтингів, отримав близько тридцяти літературних премій та відзнак, був номінований на медаль  Карнегі й увійшов до шкільної програми з літератури у 21 штаті. Першою серед американських авторів підліткової літератури Рута Шепетіс здобула право виступати в Європарламенті з доповіддю про історіію тоталітаризму в країнах Балтії, а приголомшлива історія людської гідності і першого кохання надихнула кінорежисера Марюса Маркявічуса і голлівудського сценариста Бена Джонса на створення фільму, який незабаром вийде на екран.         

 

 П’ятнадцятирічна художниця Ліна мусить розповісти свою історію... Радянська влада, намагаючись зламати волю маленького балтійського народу, проводила чистки серед інтелігенції. Шлях, що розпочався на залізничному вокзалі Каунаса, закінчився на узбережжі моря Лаптєвих – для багатьох назавжди… Ліна малюватиме побачене, щоб зберегти обличчя тих, чия трагічна доля залишиться невідомою на батьківщині.

 

Від юнацького максималізму – до мудрості й терпіння, від беззахисно дівчинки – до тієї, що у крижаному таборі смертників матиме сили рятувати співвітчизників від голоду і цинги… Вона пройде цей шлях з вірою в повернення додому та бажанням розповісти світові правду.

ПОДОРОЖ

 

Ця мапа призначена для того, щоб показати ту величезну відстань, яку проїхала ліна та її сімя.

 

ЧАС І ВІДСТАНЬ

 

День 1. Каунас, Литва

День 3. Вільнюс, Литва

День 4. Мінськ, Білорусь

День 5. Орша, Білорусь

День 6. Смоленськ, Росія

День 21. Перетин Уральських гір

День 30. Омськ, Сибір

День 42. Трудовий табір, Алтай

День 306. Трудовий табір, Алтай

День 313. Бійськ, Сибір  

День 319. Табір Макаров

День 320. Береги Ангари

День 350. Усть-Кут, Сибір

День 380. Якутськ, Сибір

День 410. Перетин Північного полярного кола

День 440. Трофимовськ, Заполяр’я

 

ВІД АВТОРКИ

 

У 1939 році Радянський Союз окупував балтійські країни – Литву, Латвію і Естонію. Невдовзі в Кремлі було затверджено списки людей, визнаних антирадянськими – х буде вбито, відправлено до в’язниць чи депортовано на рабську працю в Сибіру. Лікарі, юристи, вчителі, військові, письменники, ділові люди, музиканти, художники й навіть бібліотекарі були визнані антирадянським елементом і поповнили дедалі довший список тих, хто підлягає загальному знищенню. Перші депортації відбулися 14 червня 1941 року.

 

Мій батько – син литовського офіцера. Як Йоана, він утік зі своїми батьками через Німеччину до таборів біженців. Його родичів, як Ліну, депортували й ув’язнили. Жахіття, яких зазнали депортовані, – неймовірні. А тим часом радянська влада шаленіла на їхній батьківщині, палила хні бібліотеки, руйнувала їхні храми. Опинившись між двох імперій – СРСР і нацистською Німеччиною – і забуті всім світом, держави Балтії просто зникли з географічних мап.

 

Щоб написати цю книжку, я двічі їздила до Литви. Зустрічала тих, хто пережив депортацію, їхніх родичів, розмовляв з тими, хто пережив табори, з психологами, істориками, урядовцями. Чимало ситуацій, описаних у цьому романі, є історіями, які розповіли депортовані та їхні рідні – і з таким стикалися багато депортованих у всьому Сибіру. Хоча герої цієї книжки вигадані, доктор Самодуров – постать реальна. Він прибув до Арктики саме вчасно й порятував багато життів.

 

Ті, хто залишився в живих, провели в Сибіру десять-пятнадцять років. Повернувшись у середині 1950-х років, литовці виявили, що їхні будинки тепер зайняли радянські люди присвоїли речі справжніх господарів, а інколи навіть їхні імена. Усе було втрачено. До тих, хто повернувся з депортації, ставилися як до злочинців. Їм дозволяли жити тільки в спеціально виділених зонах, за ними постійно стежило КГБ. Будь-які згадки про пережите означали негайне увязнення й депортацію назад до Сибіру. Отже, пережиті ними страхіття залишалися притлумленими жахливим секретом, спільним для мільйонів людей.

 

Як Ліна й Андріс, дехто з депортованих створював сім’ї й знаходив утіху в лагідному погляді, у нічному перешіптуванні в ліжку. Дивовижні діти, такі, як Йонас і Яніна, виросли в сталінських таборах і повернулися додому вже дорослими. Безліч матерів і дружин, як Елена, загинули. Сміливці, які назавжди боялися втратити правду, закопували свої щоденники й малюнки в прибалтійську землю, важачи життям – адже сховок могло знайти КГБ. Як Ліна, багато хто давав вихід емоціям у малюванні й музиці – тільки так могли виразити себе, зробити так, щоб Батьківщина жила в їхніх серцях. Такі малюнки не можна було показувати публічно. Мистецтво передавалося потайки, як зашифровані звістки й новини з таборів. Якийсь почерк, зображення символу Батьківщини іноді вже міг дати достатній поштовх депортованому рухатися вперед, боротися за новий день.

 

За оцінками істориків, за час кривавої влади Йосиф Сталін убив понад двадцять мільйонів людей. Прибалтійські країни – Литва, Латвія та Естонія – втратили понад третину свого населення під час радянського винищення. Депортації докотились навіть до Фінляндії. Навіть сьогодні багато хто в Росії готовий заперечувати, що в СРСР депортували хоча б одну людину. Але більшість балтійців не тримають на них зла чи відрази. Вони вдячні тим радянським людям, які виявили співчуття. Їхня свобода – цінність, і вони вчаться жити в ній. Хтось отримав ті свободи, що їх маємо ми як громадяни Америки, за рахунок людей, які лежать в безменних могилах Сибіру. Тут як у Йоанни з Ліною – свобода однієї людини отримана ціною свободи іншої.

 

У деяких війнах головне – це те, що передусім повязане з вірою. У 1991 році після пятдесяти років брутальної окупації, три балтійських країни відновили свою незалежність – мирно і гідно. Вони обрали надію, а не ненависть, і показали світові, що навіть посеред темної ночі є світло. Будь ласка, досліджуйте це. Розкажіть кому-небудь. Ці три маленькі народи навчили нас, що любов – то найпотужніша армія. Любов до друга, до рідного краю, до Бога, навіть до ворога, любов відкриває воістину дивовижну природу людського духу.

 

Дальше читайте книгу Рути Шепетіс «Поміж сірих сутінків»